Iменини рояля
Сто п’ятнадцять років тому у вітальні квартири, де мешкала родина Миколи Лисенка, з’явився рояль фірми Блютнер, який, як і решту інструментів у домі й по сусідах — Косачів, в Старицьких — композитор сам вибирав і настроював. «Іменини» можна було б сприйняти як такий собі кунштюк музейників, якби цього лютневого дня не відбулася інша знаменна подія — на меморіальному інструменті мала грати Ірина Рябчун.
Зауважу, що такі концерти в стінах, що чули гру самого композитора, який тут таки творив цю музику, на тому самому роялі — то явище й відчуття, які годі намагатися описати. Щось подібне я пережив усього двічі в житті — в музеї Олександра Скрябіна в Москві та в одному із замків, коли камерний оркестр виконував твори Моцарта, а ми крізь вікна- бійниці споглядали зелені пагорби Тюрінгії.
Цього разу я завдячую берегіні музею Миколи Лисенка — Роксані Скорульській, яка надихає й творить подібні імпрези. Нас — слухачів — було щось із двадцять осіб. Мабуть найшанованішою з них була професор Рада Лисенко — онука композитора. Так, мало статися щось надзвичайне, й воно сталося!
Ірина Рябчун з відзнакою закінчила Київську консерваторію. Згодом працювала в Інституті культури, в Будинку органної музики. А далі — зміни в особистому житті закинули її до Греції (1992 — 1998 роки). Тут розгорнулася її концертна діяльність, щось із 50 програм, виступи на найбільших сценах Афін, острові Крит. При цьому, вона не обмежувалася здобутками українських композиторів, але віддавала належне творчій спадщині Ф. Шопена, С. Рахманінова, О. Скрябіна, знайомила слухачів із творами сучасних грецьких композиторів. Зокрема, чи не єдина в світі виконала всі твори Димітріса Капсоменоса.
Повернувшись на батьківщину, вона під керівництвом професора Ігоря Рябова працювала над дисертацією. А від 2000 року вже у Джакарті виступала із сольними концертами в провідних залах Індонезії та на телевізії. Тоді ж починає експериментувати із супроводом музичного виконання кольоровим світлом. У січні 2004 року Ірина Рябчун дала серію концертів у найпрестижніших залах Делі.
Мабуть ще в Греції, за що їй присудили медаль Грецького педагогічного товариства, пані Ірина почала практикувати вступні розповіді про час та мотиви створення виконуваних нею творів, додавати коментарі про стиль та особливості тих чи інших музичних п’єс.
Готуючись до «іменин», Музей укомпонував невелику виставку, присвячену артистичній діяльності нашої гості — афіші, програмки, буклети, газетні вирізки різними мовами, фото, компакт-диск.
І тут я замислився. Що ми знаємо про Азію — величезний континент з мільярдами людей, що його населяють? Судячи з медіа — суцільні війни, теракти, епідемії. Але ж там є високі технології — комп’ютери, ракети, ядерна зброя! Там адекватно сприймають твори сучасного й давнього мистецтва Заходу. Як розповідала пані Ірина, в Делі із захватом прийняли сонату a-moll М.Лисенка й були вельми здивовані, почувши, що її рідко виконують в Україні.
Уявіть собі, висока, струнка молода жінка в національному одязі виходить на сцени великих столиць Азії й несе слухачам слово й звуки музики своєї Батьківщини. І так з року в рік, без жодного відголосу з дому. «Нам своє робить»?
І цей, нещодавній, блискучий, унікальний концерт в історичному місці не був зафіксований ні на аудіо, ні на відео матеріалах — данина нашим злидням. Шкода!
Ще Ірина виконала Запорозький марш (d-moll), прокоментувавши, що композитор тим намагався увічнити нашу військову славу.
А на завершення прозвучав Меланхолійний вальс (№ 1, h moll) і тут мені явилося чудомистецтва. На якусь хвилину я ніби перенісся на перелам ХIХ і ХХ століть, добу сецесії, коли в тих стінах лунали голоси членів «Старої громади», чулися кроки Олени Пчілки та Лесі Українки, коли розгорялася зоря національного відродження. Не все сталося, як гадалося, але й не все пішло геть в забуття! Вловити і передати задум-відчуття композитора — то і є вершина творчості музиканта-виконавця!
Говорилося про це, зокрема, і під час неформального обміну думками. Рада Остапівна зауважила, що чи не вперше була присутня на концерті, який цілком складався з творів Миколи Віталійовича. Бува, для годиться, шукачі різного роду відзнак додавали до програм окремі твори композитора й формально їх виконували. А щоб так — з трепетом і любов’ю — важко собі пригадати.
Була висловлена й думка, що композитор усе життя в своїй творчості намагався поєднувати український мелос з традиціями музики Заходу. Він вже тоді вів нас до Європи. Зараз це знову звучить актуально. Не загрузнути б лишень у балачках!
