Коли ж Україна звільниться від синдрому радянськості?
Це запитання аж ніяк не є риторичним. Воно, немов той дамоклів меч, висить над нашою державою упродовж усіх років її незалежності. Не маю сумніву в тому, що таке запитання виникає в багатьох моїх співвітчизників. Що ж не дає спокою моїм думкам?
Щоразу, їдучи автострадою Київ-Харків, на в’їзді до Борисполя постійно затримую погляд на величезному біг-борді, який нагадує всім про те, що це місто є батьківщиною Павла Чубинського, автора віршованих слів, які є нині Державним Гімном України. Чудово? Так!
Неподалік від дороги бачу два однакові біг-борди із образом Великого Кобзаря та його безсмертними словами «Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.» Приємно? Однозначно!
Та їду далі і... ніби потрапляю назад, у радянську епоху, про що свідчать назви вулиць — Комуністична, Дзержинського... Це тільки те, що видно на звичному маршруті. Звичайно, настрій і почуття — зовсім протилежні.
Хоча, щоб бути об’єктивним, зазначу, що за роки незалежності України зовнішнє обличчя Борисполя почало поступово змінюватися на краще, але... коли б не оті назви і символи вже неіснуючої тоталітарної держави.
Найбільше ж моє здивування викликало те, що я побачив на під’їзді до с. Іванків: на узбіччі височіли два біг-борди з написом «400 років Дому Романових». Це вже не з радянської епохи, а з більш давніх часів, коли над українською землею та її народом глумилися ще володарі царської Росії.
Про живучість синдрому імперськості та радянськості свідчить і відзначення 23 лютого як Дня захисника Вітчизни. За прикладом Росії попередню назву вигаданого колись свята змінили на нову, та привид згаслої більше двадцяти років тому тоталітарної системи багатьох ще ніяк не звільнить від своїх ідеологічних обіймів.
Тому не можу не підтримати досить аргументовану думку, яку висловив через вашу газету («День», №38-39 від 1-2 березня 2013) Ігор Лосєв: «Ми дуже любимо ховати очі від неприємної правди, демонструвати безпринципність, лицемірство й пристосовництво, а потім дивуватися, чому ми випали з історичного часу, й нас дедалі більше засмоктує болото архаїчної ідеології». Добре сказано!
Багато з нас, зокрема дітей війни, народилися, зростали, здобували відповідну освіту й працювали в радянські часи. Та радіємо, що на нашу долю випало жити і працювати в уже незалежній Україні. Багато з нас переосмислили минуле і прожиті (і недаремно!) роки, оскільки значно більше дізналися про правдиву історію нашої власної Вітчизни. Мені, як і багатьом моїм колегам — ветеранам дипломатичної служби, ніколи не буде соромно за прожиті нами роки, за внесок кожного з нас у становлення нової України, а також сучасної української дипломатії.
Достеменно відомо, що практично в кожному місті, в кожному районному центрі, в кожному українському селі все ще залишаються монументи та назви вулиць, проспектів і площ, які увіковічують тих, хто був безпосередньо причетний до репресій проти українського народу, хто знущався над нашою мовою, хто намагався зробити з нас «єдиний радянський народ», щоб позбавити нас не лише національної свідомості, а й належності до української нації.
Як свідчать дослідження, оприлюднені 2012 року київським Інститутом світової політики, за кілька останніх років сучасними прихильниками ленінізму було реставровано і встановлено 80 (!) пам’ятників «вождю світового пролетаріату» по всій Україні. Виявляється, що найбільше подібних пам’ятників розміщено у Вінницькій (279) та Київській (176) областях (дані ГО «Бюро популярних досліджень», Фонд розвитку Криму. — Авт.).
Невже очільників обласних та районних державних адміністрацій цих та інших регіонів більше турбує наявність і стан таких споруд, ніж здоров’я та добробут громадян, не говорячи вже про ганебний стан наших доріг?
Пригадую, що кілька років тому було навіть складено реєстр пам’ятників та пам’ятних знаків епохи тоталітаризму, який налічував 2700 одиниць (очевидно, що їх значно більше). Планували, що їх буде ліквідовано до 75-ї річниці жахливої трагедії українського народу — Голодомору 1932—1933 років. Та ці плани так і не було реалізовано.
Як вважають експерти того ж Інституту світової політики, «найбільшим резервуаром радянськості» продовжують залишатися східні регіони України. Такий стан суспільства, на думку фахівців Інституту політики та етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, пояснюють і тим, що «пострадянська політична система не здатна переродитися сама по собі».
То ж скільки ще років потрібно для того, щоб незалежна Україна нарешті звільнилася від синдрому радянськості? Адже ми вже маємо свою державу, власні національні символи державності: Державний прапор, малий Герб (можливо, дочекаємося і великого) та Державний Гімн; і тому наявність у країні такої величезної кількості символів зниклої з карти світу тоталітарної держави слід розцінювати не інакше як триваючу наругу над історією нашої Батьківщини та її нинішнім статусом незалежної країни.
«Не забуваймо, — говорив ще в лютому 1989 року у своєму виступі на Установчій конференції Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка видатний український письменник Олесь Гончар, — що багато людей виросли в умовах національної дискримінації, поширених настроїв національного нігілізму, вступали в життя духовно озлиднілими, бувши — часто не з власної волі — позбавлені знань як рідної мови, так і правдивого уявлення про героїчну історію свого народу. А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова».
Ці важливі висновки письменника не втратили своєї актуальності й нині. Ось над чим мають замислитися всі громадяни України, якщо їх турбує подальша доля нашої держави.
Правильно говорять: той, хто не пам’ятає минулого, не має майбутнього. Але минуле буває різним. Було воно різним і в історії України. Були вікопомні події, незабутні факти і особистості, якими ми маємо пишатися, і які мають залишатися в пам’яті поколінь. Водночас було ганебне й криваве минуле, жити в полоні якого ми не маємо права, тим більше — передавати його як спадщину кожному наступному поколінню нашого народу. Не забуваючи таке минуле, необхідно робити відповідні висновки і рішуче поривати з ним. Ось це й потрібно сьогодні нашій Україні.
