«Компенсаторні механізми»

Євген КУРМАН, головний режисер Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Кропивницького:

— Чи не щотижня кіровоградці проводять в останню путь хлопців, які загинули під час антитерористичної операції. Прощання відбувається на Театральній площі, біля нашого театру. Якщо такого масштабу горе спіткало не тебе особисто, то будь-які інші неприємності — то лише дрібниці порівняно з цим.

А приємне пов’язане з нашою театральною роботою. Готуючи Всеукраїнський фестиваль театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», який відбудеться на Хуторі Надія з 24 по 28 вересня, ми здали до друку прекрасний буклет і надрукували прекрасні афіші. А для мене особисто приємно — я знайшов принцип, за яким на театральному полі «Вересневих самоцвітів» я поставлю історично-біографічний творчий портрет Марії Костянтинівни Заньковецької. Я знайшов вхід і логіку цього діла, і це мене дуже радує. До речі, ще одна хороша новина:  у фестивалі візьме участь Лариса Миколаївна Кадирова, для якої тема Заньковецької —  рідна. До слова, остання прем’єра Кадирової — вистава «Марія» — відбулася в Театрі ім. І. Франка. Лариса Миколаївна, на жаль, не зможе привезти цей спектакль до Кіровограда через його масштабність, але сама приїде і виступатиме на Хуторі.

А щодо закидів, мовляв, не час тоді, коли в країні триває війна, веселитися, то скажу таке. Я не бачу жодного блюзнірства в тому, що в місці витоків нашої театральної культури відбудеться така акція. Адже мистецтво завжди було з людьми в найскладніші часи! Господи! Та ми цілий рік, починаючи з листопада минулого року, не спимо нормально і прокидаємося щодня вже знервовані. І перше, що ми робимо, — біжимо до Інтернету, намагаючись дізнатися, що ж там робиться у світі, з яких новин почнеться цей ранок. І тому абсолютно природно, що працюють компенсаторні механізми: нам потрібен інший штиб емоцій, який урівноважить і допоможе пережити важкі часи. І це не означає, що люди, які прагнуть мистецтва, якісь не такі й байдужі. Ні! Наші люди дуже добрі! Подивіться: на цю війну і для цих хлопців прості бабусі з будинків престарілих віддають свої останні гроші. Такий у нас народ!

Костянтин ПОЛЯКОВ, телефоніст 79-ї окремої аеромобільної бригади:

— Щодо хорошого, то я нарешті на тривалий строк приїхав додому після проходження військово-медичної комісії у Миколаєві (отримав осколкові поранення ноги поблизу Дякового), нарешті можу бути біля дружини, яка скоро має народити малюка. Після комісії чекаю підтвердження рішення Одеського госпіталю. Приємно те, що мав змогу зустрітися зі своїми побратимами, взводом зв’язку другого батальйону 79-ї аеромобільної бригади, побачити їх живими та здоровими.

Але будь-яку радість щодня псують перегляди новин і очікування закінчення цієї клятої війни. А ще я з кожним днем дедалі більше сповнююся повагою до наших волонтерів, які так само, як і ми, роблять багато для нашої спільної перемоги.  

Олена ГОРОБЕЦЬ, громадська активістка:

— Сьогодні будь-які позитивні моменти якось особливо цінуються. Адже саме вони є тією єдиною соломинкою, що рятує в ситуації, коли важкі й тривожні новини лавиною накочуються і починає здаватися, що іншої реальності просто не існує. Не хочу говорити про погане. Я мрію про час, коли буденні клопоти стануть знов моїм основним головним болем, а надсерйозні геополітичні питання відійдуть на рівень далеких філософських теоретизувань, і ні прямо, ні побічно не торкатимуться доль конкретних знайомих і близьких людей. Серед хорошого, що відбулося в моєму житті минулого тижня, найпомітнішою подією є, звісно, повернення наших Героїв, які вижили в котлі під Іловайськом. Спогадом на все життя стануть клопоти і переживання, пов’язані з організацією поїздки, а також сама подорож в зону бойових дій. Великим і приємним здивуванням стало те, як швидко включалися в процес усі, до кого ми зверталися по допомогу, як кіровоградці змогли в лічені години самоорганізуватися й тисячним зібранням привітати вдома тих, хто переміг смерть. А ще дивовижні емоції відчуваєш, коли твої якісь негативні очікування не справджуються. Готуючись до поїздки, я направду була готова побачити грубих і злостивих вояків, натомість познайомилася з вихованими, порядними, мужніми чоловіками, для яких честь, гідність, обов’язок — це не порожні слова, які після всього пережитого зберегли силу духу і поряд з якими зовсім не страшно.

Ще одним яскравим епізодом минулого тижня був грандіозний автопробіг на підтримку військових. Це нереальний драйв — їхати містом у довжелезній автоколоні, якій в обидва боки не видно кінця, визирати у вікно, щоб спіймати гарний кадр, відчувати, як вітер напинає прапор, мов вітрило...

Але після всього особливо теплим і не в дусі часу виявляється звичайний, спокійний вихідний на природі, спілкування з рідними і близькими, якісь безтурботні тихі розмови, ще по-літньому теплий день і вечір. Мальовничий берег, насичена зелень, лебеді, які ліниво погойдуються на хвилях, — все це немов довгоочікувана компенсація за згаяне літо.

А ще минулого тижня я переконалася, що концерт для військових може залишати дуже приємні життєствердні емоції. Дякую за це ВІА «Офіцери» і групі гирьового жонглювання «Дай Бог здоров’я» та добровольцю Паші з Мелітополя, який є професійним фотографом і дуже сумує за своєю роботою, але переконаний, що мусить виконати обов’язок перед країною, й вірить у перемогу. І завершується обраний період часу теж хорошим — новими знаннями, які я здобуваю на семінарі «Можливості мереж не знають меж». До речі, особливо приємно було бачити на семінарі учасників із Донецька.

Ірина РУМИК, вчитель української мови та літератури, с. Вільхове Ульянівського району Кіровоградської області:

— Буквально щойно я дізналася, що мій знайомий Петро, з яким я, будучи студенткою філфаку, жила в одному гуртожитку, який носив дівчатам шафи і холодильники, наступив на міну десь на Луганщині.

Він з історичного факультету, так само як і багато хлопців із нашого гуртожитку. Зараз вони або воюють на сході, або в сільських школах викладають історію. Ми почали збирати гроші на допомогу Петрові, а я й досі не можу усвідомити, що ця війна все ближче і ближче, й ось уже я особисто чую її подих. Що хорошого може бути в такі дні? Ми живемо, дихаємо, їмо. Я інколи усміхаюсь. Ось учора довелося взяти участь у флешмобі з обливання водою заради благодійності. Спочатку я вважала, що це масова істерія, але друзі мене переконали, й я таки побачила в цьому плюс: на сайті «Українська революція» знайшла чоловіка, який потребував лікування, і скинула на його рахунок сто гривень.

І ще одна приємність: я радію з того, що не витратила всі свої педагогічні літні  відпускні. Спочатку хотіла купити одяг, бо треба ж у чомусь ходити до дітей на уроки, а потім передумала і тепер маю гроші допомагати українській армії. Я рада, що можу пожертвувати свої копійки хлопцям на лікування. А ще я рада, що Президент підписав новий Закон «Про вищу освіту», і тепер, можливо, мені не доведеться «відпрацьовувати» своє державне місце і цільове направлення у Вільховому ще два роки. Виходить, у нашому житті — як у вірші Олександра Олеся, «з журбою радість обнялась...»