Куди мені принести квіти батькові?

Моя шановна газето «День»!

Надсилаю вам матеріал, який давно мені пече. Згодиться вам — буду рада, якщо ні — переживу. Про себе. Я, Пінчук Тамара Дмитрівна (кандидат педагогічних наук, доцент), 50 років пропрацювала в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя на кафедрі педагогіки. Батькова біографія відбилась і на мені. До комсомолу відразу не взяли. Професору Г.С. Костюку «влетіло» за те, що рекомендував мене до аспірантури. Роботу свою я любила, нею насолоджувалась. Які то були у нас студенти!!!

Нехай «День» продовжує процвітати!

Уже багато років мене не покидає болюче питання: де похований мій батько, Пінчук Дмитро Несторович, розстріляний у Борисполі в квітні 1938 року після місячного сидіння в застінках КДБ?

Де ті невідомі ями, в яких Сталін таємно ховав свої злочини? Скільки таких невідомих могил по всій Україні, в яких лежать репресовані свої ж громадяни? Про це вже багато сказано, але ж душа болить. Моя мама не один раз повторювала: коли б усі репресовані лягли на кордоні — від Чорного до Балтійського моря — не проліз би жоден загарбник.

Перша половина тридцять восьмого року в Борисполі була дуже багатою на арешти. Після травня, здається, уже не брали. План було виконано! Мама радила батькові поїхати в Харків — там у неї жила сестра і два брати, — щоб пересидіти цей смерч. Батько сказав: «Я нікуди не поїду. Я нікому нічого поганого не зробив». Він не знав, що йому залишилось пожити ще тільки один місяць.

Із сумом роздумуючи над цим питанням, я звернулася кілька років тому в бориспільську газету «Трудова слава» з пропозицією активістам, зокрема бориспільцям, знайти місце поховання своїх розстріляних рідних.

Упевнена, розстріляні бориспільці лежать не в Биківні, бо там було досить киян. Уже після війни знайомий міліціонер розповів мамі про те, що бориспільців возили в бік Переяслава. Отак, може, десь за найближчим селом і повикидали їх у ями. Я запропонувала допомогу в пошукові. Не фізичну — мені 86 років, а грошову. В газету ніхто не звернувся. Правильно, бо тільки поодинокі вісімдесятилітні діти розстріляних ще трохи пам’ятають своїх батьків і гнітючі, жахливі обставини тих років.

Нашу сім’ю багато років гризло питання: за що було розстріляно нашого батька, чоловіка і сина? Батько був природженим митцем: мав красивий голос, любив співати, грав на бандурі. Гастролював по Україні з Харківською капелою кобзарів. Сам і робив бандури. Тільки струни купував готові.

Я й досі пам’ятаю, з маминих слів, що верхнє деко бандури робилося з ялинової дошки. А кілочки для струн треба було випиляти з добре вивареної кістки. Залізні пілочки батько сам виготовляв у батьковій (дідовій) кузні. Його остання бандура й досі мені в очах. Яка то була краса! У батька був не тільки чудовий голос, але й золоті руки. Отож, ми думали що саме за концертну діяльність постраждав мій батько. Може за пісні — щирі українські. Мама нам із сестрою наспівувала їх: «Ой, гаю-гаю, зелен — розмаю...», «Летить галка через балку», «Стелися барвінку», «Із-за гори кам’яної» та інші. Це були пісні народні й пісні видатних українських композиторів. Це були двадцяті роки...

Але ми помилились. Виявилося, що мій батько був членом націоналістичної контрреволюційної повстанської організації. Ці відомості я взяла із справи №16479, яку мені люб’язно надав Київський обласний комітет державної безпеки України на моє прохання. Це дуже солідний фоліант, у якому вміщено долі п’ятьох бориспільців: Безбородька, Пінчука, Кошмана, Новосільського і Клещенка. Це вже була справжня організація. Зліпили...

У цьому фоліанті почерк однієї людини — слідчого. Одні й ті самі запитання і однакові відповіді в усіх заарештованих. Протоколи допиту — під копірку! Куці й поспішні ордери на арешт, часом без дати і підпису. Єдине, чого не було в цьому фоліанті, — це доказів провини арештованих. Жодного доказу! От тільки голова Бориспільської сільради підписав куценькі характеристики на кожного з них. І на Пінчука, якого й не знав, бо не жив у Борисполі, а давно працював на Чорнобильщині. Всі ці люди з куркульських сімей, писав голова, вони соціально небезпечні, «что и удостоверяется». І все! І розстріляли чотирьох. Клещенка на 10 років заслали в Красноярський край.

Мій дід, батьків батько, майже неписьменний колгоспний коваль, у заяві до Берії (складеній моєю мамою-вчителькою) просив переглянути справу і звільнити сина, бо він ні в чому не винен. На лист мого діда була реакція, хоча нашій сім’ї ніхто нічого не повідомляв. До справи була підшита довідка від 15 червня 1939 року: «У зв’язку з тим, що мотивів для перегляду заяви немає, переглядати справу вважаємо недоцільним». Та й що ж там уже було переглядати, коли Пінчук Д.Н. тринадцять місяців тому ще 29 квітня 1938 року о 23 годині був розстріляний!

Господи, який моторошний цинізм, яка суцільна брехня!

У заарештованих зізнання фізично вибивали — про це знає увесь світ. Мама лише один раз устигла одержати від батька нижню білизну — там була кров.

У 1954 році Клещенко після шістнадцятилітньої висилки просить генерального прокурора дозволу повернутися додому. В одному з листів прокуророві він писав: «Уступаючи фізичним методам слідства, що тоді застосовувались, і надіючись на те, що на суді будуть викриті необґрунтовані і безглузді звинувачення, я змушений був «давати свідчення», тобто визнати себе завербованим у контрреволюційну організацію».

У свій час, мабуть, сподівались на справедливий суд і ті четверо розстріляних. І мільйони інших. Не судилося...

А тепер коротко про те, як мій батько був куркулем. У період активного розкуркулювання прийшов до мого діда сільський активіст Лисовець і звелів вибиратись із хати: «Ми вас розкуркулюємо».

З хати все повикидали. Замкнули й кузню. Не пройшло й року, як приходить до діда той же Лисовець і пропонує йому купити його ж хату. Дід купив! А вже згодом, щоб діда менше терзали, він разом з кузнею вступив у бориспільський колгосп «Серп і молот». Йому машиною привозили у двір зароблене на трудодні. Я пам’ятаю, у нашій коморі завжди були мішки з зерном, мукою і повні липівки гречаної крупи.

Описавши перипетії нашої сім’ї, я не відкрила Америки. І не збиралася. Просто не дають спокою долі тих наших розумних, красивих людей, які нізащо пішли в землю. У тому числі і мій батько. Куди їм тепер принести квіти? Просто болить душа. Нехай хоч моя газета мені поспівчуває.