Міфічні «татари-руйнівники»
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на Замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!
Тарас Шевченко (1814 — 1861), 1859 р.
(замок (Замчище) у Переяславі зруйновано
1648 року вояками Б. Хмельницького)
От і настали нові очікувані часи — постгеноцидні. Притюпали-таки, зате веселі. Чужинці ж притьмом хитренько-швиденько нав’язали Колесу Історії епоху креативізму. Себто, вибачте, приболотного новаторства. Насправді живемо в кріогенному режимі — власне температура тут ні до чого. Навіть і не помітили, як стало модно мати волячу вдачу. Недаремно пробуджений поет-громадянин Іван Драч якось написав: «Повільність, вільність та воляча, // А може, вдача жираф’яча: // Невже — раба?!» (Крила: Поезії. — Х., 2001).
Обраний шлях, урешті-решт, ніхто з нас не вибирав. Натомість наслідки очевидні: тотальна переробка громадян козацького роду в деморалізовану телячу масу національно дефективних істот. «А ми воли, жирафи вперті // Старовини», — коротке, красномовно вбивче, резюме від І. Драча. Тож нема чого дивуватися появі в Одесі пам’ятника тирану-деспоту-повії — чіткого нагадування про колишнє рабство розіп’ятого, але нескореного багатомільйонного українства. Дочекалися: установлено пам’ятник (і не один) національній ганьбі, поразці не одної сотні років. Не випадково інший пробуджений із гіркотою зауважив: «Любіть її, раби з-під Запорожжя, // Одеські покручі і торгаші...» (Д. Павличко. Аутодафе. — К., 2008). Невже період перероду? Таж ні, цьому, переконані, не бути.
Наші мудрі провидці минувшини попереджали нащадків майбутньої (сьогоднішньої) державної України про навалу орди місцевих козачків. Скажімо, поет-військовик Євген Маланюк (1897 — 1968) доводив: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, пов’язаних із проблемою державності, і вона першою потане перед державними мужами вже державної України (Український націоналізм: Антологія. — К., 2011. — Т. 2). Адже малоросійство (манкуртство) «не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція». Рецепт Є. Маланюка простий: його «треба буде довго-довгі десятиліття ізживати». А поет-лірик Дмитро Павличко прямо закликав: спалити «Хахландію (себто Яничарію. — С.Х.) аж до останнього раба!». Мабуть, треба принаймні прислухатися.
Прочитайте й спробуйте проаналізувати, шановні добродії, типову характеристику «малороса» за версією названого поета-військовика: «Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках часом — і расово». Тепер, панове, сформулюйте свій «рецепт».
Знає кожний: ознаки ідентифікаційного коду нації переховуються там, де не знайдуть лихі, проте у нашому випадку і не шукатимуть добросерді. Колективна пам’ять, відомо, жива субстанція; її давно матеріалізували, зберігаючи як можуть, хто може. Блиск, барвистість, зміст, глибина «коду пращурів» викликає глибоку шану, тремтіння серця поки що не здичавілого індивідуума. У цьому сила етногенів.
Сонце й пісок не одне тисячоліття оберігали чужі стародавні піраміди від руйнації... Неначе єгипетські піраміди, наші музеї продовжують дивувати світ якоюсь «незрозумілою» живучістю. Наразі впродовж десятиліть мороз, холод, дощ, вітер, сніг змагаються зі стінами, дверима, крихкими речами на міцність, витривалість. І ми, українці, спокійно й незворушно залишаємося спостерігачами, по-дитячому щиро дивуючись: скільки в нас ще залишилося духовного багатства. «Знак, певно, чи що?» — подумав Віл.
Здається, скарби нації промовляють до нас: «Нащадку, Ми — Твоя пам’ять. І Твої справи нізащо не забудемо. Бо Ми стоятимемо й далі...». Імовірно, наступне сторіччя очікує поява New-Хвойка — такого собі першовідкривача «нової» вимерлої цивілізації, імення якої буде загадкою, а її історія — красивою казкою або чимось іншим на кшталт сказаного. Пам’ятаєте Лесине: «Далі круг і збитий напис»? О, чималенько доведеться зопріти численним мудрим головам для хоча б приблизного наукового пояснення якогось уцілілого напису в руїні. Мабуть, цьому відкриттю зрадіють незчисленні етноси, а злочинці-яничари, вороги-супутники давніх автохтонів, тривожно мовчатимуть, бо холоднокровно виконали чужу волю. Байка та й годі. Так і буде, якщо українець нарешті остаточно не ідентифікує свій історичний код, «Щоб газдою, не слугою // Перед світом стати!» (І. Франко. Вибрані твори. — Х., 2009).
Подібні міркування висловлювали окремі дослідники і в першій половині ХХ ст. От, скажімо, один із очевидців 1927 року з гіркотою констатував: «... спадщина з дореволюційних часів в музейній справі на Вкраїні є невелика, порівнюючи з РРФСР, і до того не усталена, бо до часів революції (російсько-радянської окупації України. — С.Х.) музейна справа на Україні здебільшого не виходила за межі приватної ініціятиви (крім корисних заходів кол. університетів)» (Дубровський В. Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Вкраїні. — К., 1927). Сподіваємося, уважний читач звернув увагу на ту обставину, з якою порівняв нашу музейну спадщину науковець. Про причини ситуації, що склалася, гадаємо, не важко здогадатися.
Інший же дослідник, автор статті «Де наші пам’ятники минулого», з обуренням писав: «Роздумуючи над нашим минулим... ми дивуємось не раз, де ділися всі оті пам’ятники нашої давнини — чому вони не заховалися до наших днів, так як це сталося з історичними пам’ятками інших народів...» (Літопис Червоної калини. — 1929. — Число 1). І справа не в міфічних «татарах-руйнівниках», ні-ні, бо «ми ніколи не цікавились пам’ятниками своєї давнини і не зберігали їх, а, навпаки, самі розгублювали їх і нищили своєю недбайливістю». Справді, неначе про наше сьогодення лунає риторика: «Багато в нас музеїв? Багато тих збирачів всяких пам’яток минулого? Навіть це недавнє минуле затрачується і гине безслідно на наших очах». Не слова — вирок нащадку.
