Мій дім — мій храм
Є відомий англійський вислів: «Мій дім — моя фортеця». Ті, хто бував в Англії, насамперед у провінції, могли в цьому переконатися. На відміну від інших європейських країн, англійці з особливою відповідальністю ставляться до облаштування свого житла, як зовні так і всередині. Звичайно, нинішні будівлі у них нічого спільного із фортецями не мають, та й не у неприступності справа. Образ життя у них такий, що як за парканом, так і за порогом будинку панує культ особливої таємничості. Я навіть подумав, що наше українське прислів’я «Моя хата скраю» не менше підходить до їхнього образу життя: непублічного, певною мірою замкнутого, обмеженого територією свого обійстя. Де сторонні, і навіть сусіди, майже не ходять. Що ж, у кожного свій статут. Як писав великий наш філософ Сковорода: «Кожному городу нрав й права».
Проте саме там, у далекій Британії, в мене зародилася думка на противагу англійцям сказати, що «мій дім — це мій храм». Можливо, пафосно і патетично і навіть нарочито це звучить, але подумалося, що доля правди у цьому є. Бо, як на мене, храмом може бути лише культова споруда, куди ходять, аби поспілкуватися з Богом, здійснити той чи інший християнський обряд, чи замолити гріхи. Дорога до храму — це, насамперед, дорога до Бога, а разом з ним — до самого себе. Тому хіба дім, у якому панує культ любові та злагоди, довіри та шани, де Біблію не лише читають, а за нею живуть, де за допомогою молитов відбувається щоденне спілкування з Богом, — не є храмом? Хіба не в селянських хатах завжди панував дух Божий? Хіба не там народжувалися, культивувалися і йшли у світ обряди та традиції, думи та легенди, пісні та казки? Хіба не у них чи біля них відбувалися вечорниці — дійства, яких немає у жодного народу? Хіба не на таких хуторах, як біля Диканьки, творилася наша духовна культура, яка попри всі утиски та гноблення не пішла у забуття? Отож, якщо й була для українців хата фортецею — то духовною, енергетичною і навіть поетичною, особливо після появи на світ Шевченкового «Кобзаря», який майже у кожній хаті лежав на видному місці. Та й скільки письменників, поетів, музикантів народилося у цих білостінних сільських храмах!
У Герцена є такі роздуми щодо творчості Гоголя: «У душі Гоголя ніби два потоки. Доки він перебуває в кімнатах начальників департаменту, губернаторів, поміщиків... доти він меланхолійний, невблаганний, сповнений сарказму, що бува змушує сміятися до судом, а бува викликає презирство, яке межує з ненавистю. Та коли він, навпаки, має справу з ямщиками з Малоросії, коли він переноситься у світ українських козаків або парубків, що гамірно танцюють на вулиці, тоді Гоголь — зовсім інша людина. З тим самим талантом, що й раніше, він ніжний, людяний, повен любові, його іронія більше не ранить і не отруює. Це — зворушлива, поетична, що ллється через край, душа».
А хіба не поетична душа у Олександра Кисельова із Сумщини, організатора й керівника Музею народних ремесел та побуту Слобожанщини? Цей музей він створив у селі при загальноосвітній Косівській школі, за кілька десятків кілометрів від обласного центру. «Можна було б у Сумах — але там не відтвориш духу сільської хати, — розповідає Олександр Іванович. — А у музеї все має бути природним. Кажуть, що світ тримається на чотирьох стовпах. Так ось, у сільської хати є чотири обереги, які й створюють її енергетику: піч, пічна діжка, стіл і мисник. А те, що українська селянська хата є духовним храмом, то тут і сумнівів не може бути. Ось, наприклад, піч. Вона завжди мала велику шану. І не тільки тому, що обігрівала і годувала сім’ю. Це була свого роду духовна місцина. Адже де, як не на печі, найчастіше дідусь і бабуся вводили у казковий світ своїх онуків? Там вони вчили їх божих молитов, там народжувалися різні таїнства. Тому в хаті українців було категорично заборонено лаятися. Є така приказка: «Сказав би я тобі, так піч у хаті». Отож полаятися можна було із сусідкою тільки на вулиці, матюкатися — лише у бою, але в хаті — ніколи, бо цим руйнуєш свою домівку, свій захист», — підсумовує свою розповідь Олександр Кисельов.
Або візьмемо таку деталь. Як відомо, до храму чоловікам не можна заходити у головному уборі. Так само і до сільської хати ніхто із наших предків не наважувався зайти у картузі чи шапці. Для цього біля вхідних дверей за порогом забивалися гвіздки чи кілочки, на яких і вішали головні убори. А хіба не хрестилися перед іконами, зайшовши до хати, не віталися: «Дай Боже здоров’я»?!
До речі, Олександр Кисельов, який має художню освіту, пригадав таку деталь. Якось на захисті курсових робіт студент представив картину, на якій змалював своїх бабусю та дідуся. Обоє сидять у селянській хаті: бабуся у вишиванці біля печі, а дідусь на лаві в картузі й грає на балалайці. Звичайно, добре, що майбутній художник звернувся до цієї тематики і за це отримав похвалу. Але ж далекою від реальності виявилася одна суттєва деталь. Ні, справа не в балалайці, українці грали і грають на всіх інструментах. Неточність — картуз, в якому нібито сидів дідусь у хаті. Такого жоден сільський чоловік не міг собі дозволити.
Та й вибір місця для будівництва хати був багато в чому схожий із вибором місця для спорудження церкви. І щоб на видноті була, і світла було вдосталь, і щоб місце не було грішним, і сусіди добрі. І обов’язково освячували. А ще після розмічання чотирьох кутів у кожному з них насипали жито. І ще багато інших різних речей знали і дотримувалися наші предки. Але в кожному з них був відповідний національний код, який знали усі, передаючи від покоління до покоління. Код духовності, якого так бракує сьогодні у багатьох наших будинках, хатах, квартирах, які від наявності у них лише ікон і Біблій храмами не стануть...
