Моральний подвиг чи обов’язок?
Відгук на статтю Андрія Бондарчука «Чи увійде в історію моральний подвиг західняків?» («День» №210—211 та №220—221 від 18 листопада та 2 грудня 2016 року)
В газеті «День» № 210—211, 18—19 листопада 2016 р. була гарна стаття Андрія Бондарчука про голод 1946—1947 рр. Мені не сподобалися слова (не для дискусії) «моральний подвиг західників».
Я, 1942 р. народження, дещо пам’ятаю про ті часи. В моїй родині, серед односельчан не було слів «західняки», «східняки». Були волиняни, галичани. А те, що лежить на схід від ріки Збруч, називалось Великою Україною. Пам’ятаю гурти людей, яких голод вигнав із домівок. В пам’яті моїх земляків було співчуття до людей, які пережили Голодомор, і коли виник голод 1946—1947 рр., то допомога тим людям, які прийшли просити шматок хліба, була не подвигом, а звичайною людяністю. Галичани жили не багато. Землі в нас малородючі, тому врожаї збирали малі. Ті, в кого землі було мало, самі ледве виживали. Навіть у так званих середняків, обкладених прогресуючим продподатком, пшеничний хліб був на великі свята, а так в основному житній або ячмінний.
На сніданок і обід їжі готували більше, ніж потрібно для сім’ї. Тому кілька прохачів отримували гарячу їжу. Коли вона закінчувалась, то давали кусень хліба, крім того зерно, кілька картоплин. Не було такого випадку, щоб людина йшла без нічого. У хорошу погоду в літній період прохачі палили вогнище і вечерю готували самостійно. В негоду і коли ночі були холодніші, гурти просилися «під дах», тоді в стодолах для них стелили нехитру постіль. З настанням холодів кількість прохачів зменшилась, селяни пускали їх у хату.
Селянські хати в той час були маленькі, в основному однокімнатні. Якщо в когось і була ще одна кімната, то зимою вся сім’я жила в одній кімнаті. Ця кімната 12—15 м2 була кухнею, вітальнею і спальнею. На дерев’яну підлогу або глиняну долівку стелили солому, на якій ночували люди.
Голод гнав людей, хоч вони, мабуть, і боялись «бандьор». Ніхто не кривдив прохачів, хоч серед них були кагебісти, які шукали криївки повстанців. Пам’ятаю розмови про те, що не було крадіжок, ніхто не дозволяв собі зірвати кущ картоплі чи капустину...
Подих голоду був у Галичині у 50-ті роки після колективізації. Мої батьки на трудодень отримували 100 г зерна і 50 коп. (хлібина коштувала 1 руб. 40 коп.). Пам’ятаю слова мого однокласника, що вчора на вечерю вони з’їли по маленькій ложечці меду (в сім’ї була пасіка) і запили теплою водою, а інший сказав, що в них на вечерю був тільки чай з вишневих гілок.
