Ми все ще тішимося ілюзіями про «європейськість» у далекому минулому...

Також, не вступаючи в полеміку з шановним коментатором моєї статті п. Богданом Савківим, нотатки якого мені люб’язно переслала редакція газети «День», відповім кількома пунктами.

КОЛОНІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ. Усі без винятку європейські країни в різні періоди своєї історії були чиїмись колоніями. Зрештою, і до епохи географічних відкриттів, коли починається модерний європейський колоніалізм, від античності й далі мали місце форми переселенського та іншого колоніалізму. Але культурний, суспільний, політичний змісти й результати колонізацій були завжди різними. Грецька колонізація призводила до еллінізації — а іншими словами, окультурення — колонізованих земель. Навіть найбільша імперія у світі — Британська — на початках свого розвитку пережила колонізаційні хвилі — то римлян, то норманів. Розділеність Італії на досить конфліктні між собою Південь і Північ — теж результат чужоземних, а отже, й іншокультурних домінувань. «Норманський», «арабський», «іспанський» Південь культурно дуже відмінний від «австрійської» Півночі.

Але, спростивши, можна сказати, що західні колонізації великою мірою призводили до експансії цивілізації, до модернізації, до вкорінення інституцій, культури, закону (Римська імперія чи та ж Британська: невипадково Індія — потенційно демократична країна). Східні колонізації залишали за собою випалену землю (від безмежної імперії Чингісхана залишилися верблюжі пасовиська).

В цьому сенсі співіснування України спершу з Литвою, а потім — із Литвою і Польщею в одній державі, попри неминучі втрати людського, територіального та інших ресурсів, долучало Україну до правового, інституційного, культурного життя Європи. Зрештою, шляхетську концепцію «zіota wolno_ж» Богдан Хмельницький перетворив на ідею «золотої вольності» для цілого народу. Колоніалізм ані московський, ані російський не міг мати мінімально позитивних наслідків, оскільки сама Московія-Росія як за часів Боголюбського, так і за часів Петра І була відсталою немодерною державою. Власне, це й був тип східного колоніалізму, де жодними набутками, якщо б вони й були, ніколи не компенсувався розмір втрат.

КИЇВСЬКА РУСЬ. Так, московське православ’я стало «найневдалішим проявом візантійства». Причина цього — в політизації православ’я, в підпорядкуванню Церкви Трону, — словом, в успадкованому від Візантії «цезаропапізмі», про що писав, зокрема, Євген Маланюк. Але російський історик Юрій Афанасьєв у своїй книжці «Опасная Россия» бачить у витоках російської державності не лише візантійську матрицю, а візантійсько-ординський синтез. У кожному разі, говорячи про культуру Київської Русі, слід пам’ятати, що всі православні культури — і насамперед культура Київської Русі — були від початку КОЛОНІЯМИ ВІЗАНТІЇ. Тож це були культури вторинні і, по суті, не надто самостійні в порівнянні зі значно диверсифікованішою візантійською культурою (яка, будучи спадкоємицею еллінізму, крім теоцентричної традиції, мала ще й світську — від історіографії до роману).

ВІДРОДЖЕННЯ. У нотатках згадують, мабуть, мистецтвознавця Григорія Логвина (Юрій Логвин — це його син, художник і письменник).

У контексті православних культур проблематично говорити про Відродження. Адже термін «Відродження» в західноєвропейській культурі означав не просто розквіт, а — конкретно — відродження давньогрецького й давньоримського культурного спадку та інкорпорування його в культуру тодішньої Європи. Цей античний спадок входив у православні культури лише дуже спорадично, притому достосовано до релігійних потреб, а Рим у комплексі своїх історико-культурних аспектів вважали (на жаль!) ворогом константинопольської традиції. Тож у православних культурах не постало ряду фундаментальних явищ: центральності індивіда (звідси й громадянських свобод) та секуляризації культури. А без цього не може відбутись формування модерної демократії.

ГІПЕРБОЛИ В САМООЦІНЦІ. У розмові про Україну здебільшого не робиться зусиль вийти за межі фатального кола проблем, що обертаються або в польській орбіті, або в російській. Звідси — перебільшення, надмірні оцінки, протиставлення — замість того, щоб розширити горизонт бачення. Звісно, «геній українського народу витворив такі знаряддя українського культурного самозбереження, як братства», але насправді братства народились у Західній Європі ще в Середньовіччі, — це форма культурної самоорганізації західної церкви, яка в тій же Італії діє й сьогодні (італійські та українські братства порівнював Ярослав Ісаєвич). Не варто, на мою думку, гіперболізувати й інші явища: Іларіон не був філософом, а швидше теологом-полемістом, «Руська правда» — документ цікавий, але виникає він на тлі вже дуже розвиненої правової культури Заходу. Хвалячи Гізеля, не забуваймо, що він, німець із походження, був одним із перших ідеологів «Русского мира».

ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛЬЩА. Справді, історично в різні періоди відносини між Польщею й Україною складалися непросто, часто драматично. Часом поляки були дуже винуваті перед українцями. А часом винуватими були й українці перед поляками. Але в Польщі ніколи не бракувало інтелектуалів, а також політичних діячів, здатних простягти руку Україні, — і в ХІХ ст., і по Другій світовій. І навіть сьогодні Польща не припиняє вірити, що Україна таки ж настільки цивілізована країна, що не продасть за гречку свою свободу і європейське майбутнє.

Тим часом сьогодні вже немає підстав пишатися тим, що Еразм Роттердамський згадував про «найзахідніше просунуті в масив германських та романських країн чехів та «рутенців». Бо Польща вже в Європі 8 років. Щонайправославніша Болгарія — п’ять років. Ба, навіть Сербія зібралась до Європи. А ми все ще тішимо себе ілюзіями про «європейськість» у далекому минулому, добровільно віддавши в теперішньому часі країну на поталу системно антиєвропейським і антидемократичним політичним силам.

Лишається згадати, що найвідоміший твір Еразма називається «Похвала глупоті». І повірити, що сказане великим філософом більш як півтисячоліття тому чинне й для нашого часу: «Покара буде суворішою для того, хто мав більшу владу».