«На відродження села повинна працювати вся Україна»
За рахунок чого ми живемо? Це питання час від часу виникає, особливо, якщо відсторонитися від буденних турбот і прискіпливо озирнутися навкруги, або після подорожі та нових зустрічей.
Нещодавно повернувся із села, куди багато років не навідувався. Вихідний день, а людей на вулицях не видно, біля магазину — теж одиниці, сільський клуб, в якому колись дивився кінофільми, зачинено на замок. «Де люди?» — питаю в родичів і знайомих. Одні, відповідають, десь поїхали за товаром, інші перебралися жити в іншу місцевість, треті подалися на заробітки аж за кордон. Невже й це село постачає робітників у далекі країни? А всього їх там набирається близько шести мільйонів. Кількість вражає та багато про що говорить. Виходить, удома ніде працювати?
Майже за 15 років незалежності матеріальне виробництво навіть не досягло рівня 1991 року. Відповідно, не зріс і життєвий рівень населення. А ось що збільшилося, так це — кількість людей за межею бідності, наркозалежних, правопорушників. Причинами цього називають і розірвані економічні зв’язки, й перехід на ринкові умови, й ще з десяток різних. Усе це — окремі складові, адже тут зринає щось більше й вагоміше — чи здатні ми взагалі побудувати свою державу?
А чи були в нашій історії подібні соціально-економічні потрясіння, як тоді долалися труднощі? Трапилося мені зустріти одного чоловіка, який пам’ятав ще дореволюційні порядки й дожив до Дня незалежності, перед його очима проминув увесь радянський період. Коли ж вам жилося найкраще, запитую, що тоді відбувалося? Як відомо, був період нової економічної політики, яку змушені були ввести більшовики. Селяни отримали землю й почали її обробляти, дрібні підприємства здавалися в оренду, активізувалася торгівля. Мій співбесідник розповідає, що він міг із двома- трьома товаришами на щоденні кишенькові гроші купити пива, до нього — варену гуску чи курку. І це було звичним явищем для будь-якого робітника. На базарах — у великих містах, містечках, селах — було повно м’яса, сала, риби, молока, сметани, овочів за доступні ціни, заробітків вистачало на купівлю як продуктів, так взуття і одягу. І все то — своє, не привізне. Так тривало до 1927 року, коли партія взяла курс на колективізацію, й увесь цей достаток залишився в минулому. Але ж цей благополучний 1925 рік наступив після голодного 1922 року, за три роки все змінилося на краще! І це після громадянської війни з її розрухою, без іноземних інвестицій, без газу та електроенергії, яка хоч і була, але не скрізь і в обмеженій кількості.
Сьогодні ми вже 15-й рік тупцюємо на місці, кидаємося то в один бік, то в інший, а вдається лише залатати дірки, продаємо заводи, чекаємо іноземців із грошима, а наслідок — нікчемний. Ні фахівці з-за кордону, ні численні радники наших керівників, ні різні програми й наукові розробки — ніщо не виводить нас на широку дорогу економічного розвитку. І жодного просвітку.
Що ж робити? Учитися й учитися, перш за все — на власних прикладах.
У роки минулої війни, наприкінці 1942 року, німецько- радянський фронт стабілізувався. Перед вищим керівництвом Радянського Союзу постало питання: як же виганяти ворога зі своєї землі, куди спрямувати новосформовані полки й батальйони, де починати наступ. І хоч військове мистецтво в той період не було притаманне радянському командуванню, все ж дійшли тієї думки, що наступати треба не по всьому фронту, а в певному місці, й для цього треба зібрати всі резерви, кинути туди всю техніку, яка надходила з оборонних підприємств, повністю забезпечити воїнів боєприпасами й іншим спорядженням. Москва й Ленінград тримали оборону, загроза зберігалася на Північному Кавказі. Саме там і вирішили провести велику наступальну операцію, саме там зібрали всі наявні сили в міцний кулак і нанесли вирішальний удар. Результат цього замислу відомий — це корінний перелом у війні, початок звільнення від окупантів.
Нашою переможною «битвою на Волзі» повинно стати виробництво зерна. Як це було й раніше, коли Україну називали житницею Європи. Підстави ті ж самі — найкращий у світі чорнозем, сприятливі кліматичні умови для ведення сільського господарства. Цю головну мету повинна забезпечити наша промисловість.
У нашій індустріально розвиненій державі виготовляються різні машини та прилади, відомі ми своєю металургією, хімією. У нас є, наприклад, досвід виробництва автомобілів. Але давайте замислимося, чи ми зрівняємося в автомобілебудуванні з Японією, США, Німеччиною? Ні, навіть спрямувавши сюди значну частину коштів нашого бюджету. Не станемо ми в числі перших і в будівництві літаків, кораблів. Вони можуть бути високої якості за своїми характеристиками, навіть зразковими, але піднести нашу економіку такі вироби не в змозі.
Виробництво військової техніки треба підтримувати, якщо в нас є така промисловість, але особливого прибутку не варто чекати, адже обсяги такого виробництва залежать від багатьох факторів. Так само й створення апаратів для космічних польотів.
Наша металургійна промисловість виникла на базі донецького вугілля й криворізької руди. Ця галузь найбільш успішна й нині, багато її продукції йде на експорт. Вона ж — основа й нашого машинобудування. Тому виробництво різних типів комбайнів, тракторів, необхідного обладнання для агропромислового комплексу не є обтяжливим, і заводи для цього існують. Необхідна тільки фінансова допомога, й ці агрегати, й машини в короткий термін з’являться на наших полях, відпаде необхідність закуповувати їх за кордоном.
А ось хімічну промисловість треба згортати, повністю відмовитися від неї. Щоб позбавити зернові культури та й усю рослинність від кислотних дощів, отруйних димів, які розносяться по всій нашій території й, потрапляючи з повітрям і продуктами споживання в людський організм, наносять величезну шкоду нашому здоров’ю. Справжнє лихо, що охопило всю Україну — це стан екології міст і сіл. Лише три наших області можна вважати благополучними, в усіх інших навколишнє середовище несе загрозу людині, й це — основна причина зменшення кількості населення.
Хімічні та інші шкідливі виробництва стали настільки загрозливими, що їх треба закривати, адже жодні інші заходи тут не допоможуть. Як й окремі металургійні, більшість із них слід переводити на нові технології. Понесені ж збитки перекриються іншою вигодою. Наприклад, припини отруювати Азовське море — цей природний риборозплідник — і матимеш стільки риби, причому цінних порід, що всю Україну можна забезпечити.
Сільськогосподарське ж виробництво для нас традиційне, історія нашого землеробства налічує тисячоліття. Це — вирощування пшениці, інших зернових культур, льону, цукрових буряків, також тваринництво. Тут тобі й продукти харчування, й сировина для легкої промисловості, причому в будь-якій місцевості, в кожній області. Власний виробник, а не іноземні інвестори чи кредитори, відродить село, а за ним — Україну. І на експорт буде, що постачати.
Ми володіємо безцінним даром, ім’я якому — хліб. Саме за хліб у скрутний час люди віддавали будь-яку річ, різні коштовності. Є така старовинна притча. Один великий володар мав розкішну, позолочену карету й, роз’їжджаючи, полюбляв у розмовах довідуватися, чого б і скільки йому дали за неї. І тішився, коли називали великі гроші чи якісь багатства. Та якось маленький хлопчик, почувши запитання, так відповів: «Коли їсти нічого, ця карета не варта й шматка хліба».
Прогноз же на майбутнє ось який — запаси мінеральної сировини поступово вичерпуються, населення нашої планети зростає, забезпечення його продовольством набуває все більшого значення. А наша земля — вічне багатство, треба тільки вміло нею користуватися. Господарювати треба грамотно, обережно, за нормою застосовувати гербіциди, мінеральні добрива й збирати екологічно чисті врожаї. За мету мати перехід на біологічне землеробство, й жодного втручання в генні процеси рослинних організмів.
Разом із турботою про навколишнє середовище, розвитком сільського господарства набуде більшого поширення ще одна прибуткова галузь — туристично-екскурсійна. В усіх областях є умови, туристичні готелі й бази для такого пізнавального відпочинку, щороку в них можна прийняти мільйони своїх громадян і туристів із-за кордону. Крім всесвітньо відомих Криму й Карпат, в Україні є багато цікавих історичних і культурних пам’яток. Досить назвати Умань із дендропарком «Софіївка», острів Хортиця, пам’ятник природи й археології Кам’яні могили, державний заповідник Асканія-Нова. У Донецькій області є мальовнича місцевість Донецька Швейцарія — це береги Сіверського Донця, м. Святогірськ із його пам’ятками архітектури й лаврою. А які цікаві своєю історією й краєвидами Путивль, Новгород-Сіверський, Батурин! Туристи в усіх цих місцях залишають гроші за екскурсійне обслуговування, харчування, сувеніри. Ця галузь обслуговування населення в багатьох країнах приносить значні прибутки, й ми теж можемо їх мати.
Говорячи про народне господарство, не оминути й питання енергопостачання. Якусь частину електроенергії ми отримуємо від своїх атомних електростанцій. Доводиться чути, що альтернативи атомній енергетиці немає. Помилкове твердження. Альтернатива є, й досить ефективна, й не одна. Укажемо, наприклад, на екологічно чисту вітроенергетику. Треба нам, нарешті, серйозно зайнятися енергозбереженням. Технічне ж переоснащення промисловості надасть нам можливість знизити споживання енергії в таких обсягах, в яких її виробляють наші атомні електростанції. Тобто йдеться про поступове виведення з експлуатації всіх наших атомних енергоблоків, коли вони вичерпають свій ресурс. Це було б цілком логічно з погляду країни, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, це б позитивно сприйняла світова громадськість.
Ніж будувати нові шкідливі підприємства та говорити про розвиток ядерних технологій, краще продавати за кордон хліб та інші продовольчі продукти, стати провідним учасником хлібного ринку — це буде корисливіше для людей і наших нащадків. А для тих, хто хоче робити бізнес на електроенергії, теж є безмежне поле діяльності в наших селах і районах, бо місцеві потреби зростатимуть.
На відродження села, враховуючи той жахливий стан, в якому воно нині знаходиться, повинна працювати вся Україна — науковці, промисловість. Україна оновиться, звільняючись від шкідливих виробництв і частково змінюючи свій профіль (що є природним явищем), фінансово-банківські організації розростуться. І вже за два-три роки матимемо відчутний результат.
