Національна ідея: мрії та реальність
Останні кілька років на сторінках «Дня» час від часу відроджується дискусія про українську національну ідею. Однак дивно те, що під час найбільш переломних подій в українській історії ця тема якось відійшла на другий план. Оскільки я вважаю, що час не тільки обговорювати, а й втілювати національну ідею на практиці, то дозволю і собі зробити скромний внесок.
Я пішов до школи в 1992 році — в рік першого повноцінного навчального року в незалежній Україні. На хвилі постперебудовного плюралізму все чіткішими стали елементи соціальної анархії, добряче приправлені гіперінфляцією. Подальші будні авторитарно-олігархічного режиму лихоманили ще більше. Моє «шкільне життя» закінчилося в червні 2002 року. У рік знаковий і символічний, що заклав передумови сьогоднішніх подій. І що найцікавіше — я радий за цю епоху потурання. Я не був обтяжений ідеологічною прочуханкою «піонерських» і «комсомольських» осередків. Мої підручники не вміщували портрети та вислови вождів світового пролетаріату. У той же час цей вакуум давав про себе знати, тому я став більше розмірковувати ще з молодших класів. Мої пошуки відповідей на вічні та буденні запитання натикалися на батьків, ЗМІ та літературу на фоні посилюваних тенденцій світового глобалізму. Що доводить — незважаючи ні на що, національна ідея на гребені глобалізму й альтерглобалізму стала ще одним атрибутом масової культури.
В дискусійному клубі при Гуманітарному університеті «Запорізький інститут державного і муніципального управління» за останній рік підіймалося безліч злободенних тем, що стосувалися нашої держави, і що примітно, майже щоразу ми так чи інакше торкалися теми національної ідеї в Україні. Ніхто не заперечував значущості національної ідеї та її консолідуючої ролі. Але одні схилялися до того, що її на даний момент в Україні не існує, тому національну ідею треба негайно сформулювати та провести заходи щодо її впровадження в маси. Інші ж схильні вважати, що вона існує, але держава не стимулює її функціонування в соціумі. До того ж дана група відкидала наявність соціально-політичного розколу в Україні. Консолідуючою думкою стала теорія соціокультурної гетерогенності, викладена проректором нашого університету І. Грозовським. Різнорідність двох частин України, немов чоловічі та жіночі начала, та їх «відмінність» сприяє створенню сім’ї з подальшою репродукцією потомства. В межах держави це має вилитися в економічні успіхи України, що в свою чергу повинне нівелювати часті висловлювання, спрямовані на федералізацію нашої держави.
Якщо взяти за основу тезу, що український народ у кінці 2004 року надолужив упущене через свою інертність у 1991 році, то має шанс на реабілітацію і наш край. Адже і Запоріжжя як колиска козацтва, як кузня української волелюбності, не взяла тоді на себе ношу відродження духовності та державності українського народу. Доля дає нам ще один, можливо, останній шанс на це, і ми просто зобов’язані ним скористатися. Адже крім класичного самоідентифікування велика частина українців ідентифікує себе як нащадків запорізьких козаків.
Ми чули й читали не один десяток «проектів» української національної ідеї. В них багато раціональних зерен, але водночас їм притаманна лінійність та анахронізм. Виходячи ж із того, що неможливо за допомогою копії повторити успіх оригіналу, нам потрібно розробити нелінійну національну ідею. Ця ідея могла б консолідувати не тільки громадян України, а й, можливо, вона б намітила принципи виходу зі стагнації всієї західної цивілізації. І покінчити з дамокловим мечем, здійнятим роботами Освальта Шпенглера і Питирима Сорокіна.
На мою думку, у нас є лише два шляхи. Перший — медійний, другий — вірусний. Медійний вторить нині пануючій інформаційній ері й полягає в тотальному репродукуванні символів української нації, адаптованих до медійного простору ЄС і до формату західної цивілізації. Мода на все українське за допомогою інформаційних технологій може призвести до створення красивої «обгортки», але навряд чи це наблизить нас до єдиної консолідованої держави, тому більш раціонально виглядає «вірусний» шлях. В основі даного шляху — концептуальні принципи вірусного маркетингу. Тобто символи української держави повинні поєднуватися з принципами соціальної справедливості, які модифікувалися в стратегію життя окремого громадянина. Ідеалом же даної теорії міг би стати синтез пандемізму Марини та Сергія Дяченків із конкордизмом Володимира Винниченка.
Доріг багато, і нам важливо знайти свою, адже йти нею ще не одному поколінню.
