Найменше місто потребує допомоги
Це було 60 років тому. Ще вчора мій тато, як і більшість його товаришів, освоював професію інструктора-механізатора, тракториста на популярних тоді курсах у селищі Оброшино поблизу Львова. Тяга до техніки, невідоме майбутнє, динамізм післявоєнного життя вимагали активної життєвої позиції. Вже не можна було сподіватись на батьківську господарку, а колгоспне майбуття зовсім не приваблювало молодь. Повертатись у колгосп не хотілося. Манило щось нове, тому тоді він, як і декілька попутників, вирушив у загадкове невідоме.
Незадовго до цього в гуртожиток до молодих механізаторів прибув «агітатор», що розповів про значні перспективи, які відкриваються саме для них на українсько-польському прикордонні. Виявляється, за міжнародними угодами Радянський Союз отримував від Народної Польщі значні території т. з. Забужжя. А це, за розповіддю краснобая, такі перспективні землі — що декілька десятків кілометрів облаштовані і затишні міста Белз та Угнів, розлогі села, квітучі сади, багаті ліси, повноводдя річок Солокія, Рата та Західний Буг. Багато вільного житла, покинутого поляками. Чимало роботи. Одна молодь. І суцільні перспективи. Навіть щось про майбутній трамвай говорив у запалі. Як було не переконати сільську повоєнну молодь такими аргументами! То ж восени 1951 року мій батько з друзями в’їхав у кузові вантажівки у нічний і темний Угнів. Дорога була тривалою, і все хотілось побачити вогні цього загадкового і манливого Угнова. В’їхали в містечко, так і не зауваживши їх.
Правда життя виявилась суворішою. Однак не безнадійною. Справді, пригадує тато зараз, перші роки були сповнені ентузіазму та якось незбагненного піднесення. Це зараз Угнів — найменше місто України. Але найменше — це зовсім не означає найдоглянутіше. Правило «мала штучка червінчик, а ціна велика» тут не діє. Забутий Богом і людьми багатовіковий Угнів став через 60 років «містечком пенсіонерів» та анклавом нездійсненних мрій. Все там просякнуто історією, все дихає минувшиною. Але що до цього тій неповній тисячі мешканців, коли немає роботи, гострою є проблема опалення, важко з медичними послугами та ліками, а принади цивілізації все далі віддаляються від них.
А тоді — аж три клуби. Навкруги одна молодь. Багато весіль та дітей. Лікарня не встигає приймати пологи. Школа переповнена. Динамічно розвивається професійно-технічне училище. На вулицях та берегах багатої і лагідної Солокії діти та гості з більших міст. Знавці підтвердять: не було кращої риболовлі, як в Угнові, не було вдалішого полювання на качку, ніж на берегах Солокії. Все минулось за неповних шістдесят років.
А шістдесят років тому відбулась дивна, як для Європи та континентальної історії, подія — дві держави добровільно, без війни і примусу, обмінялись частинами своєї території. Спонукали до такого обміну не «почуття братської дружби», а, як видається, економічні інтереси, хоча, можливо, свою роль відіграли й певні етнічні та історичні чинники. Напевно, сторони враховували й той факт, що обмін територій сприяв вирівнюванню і впорядкуванню кордонів. У лоно України повертались історично важливі літописні червенські міста Белз та Угнів. Серед набутих населених пунктів був і Кристинопіль, який пізніше став шахтарським Червоноградом. Відійшло до СРСР і селище Жвирка, де було розташовано залізничну станцію Сокаль. Хоча очевидною і непоправною втратою для української культури було вилучення значної території Передгір’я, де проживали бойки. Однак у принципі предметом договору територіального обміну були не найбагатші землі та доволі занедбані щодо розвитку території.
Обмін навіть віддалено не нагадував стовпотворіння операції «Вісла» — все відбувалось планомірно та поступово. Важливий принцип — адекватність обміну — квадратний кілометр на квадратний кілометр (з обох боків по 480 кв. км.). А ось питання переселення населення вирішували самостійно національні уряди. Поляки знайшли просте рішення — польське населення Забужжя освоїло землі, покинуті бойками. Українців, які дивом лишились після операції «Вісла» та побажали залишитись у Польщі, переселили дещо далі — на «нові землі» поблизу Щєціна. Декому з них за поданим проханням надали можливість повернутись у лоно УРСР. Радянський уряд теж не знайшов кращого рішення, як переселити майже все сільське населення передгір’я на Південь України та на Донбас. «Робітничу частину» депортованих пересилили в Дрогобич та Львів.
Вражає динаміка виконання обміну. Сама угода про обмін, офіційною мовою — «Угоду між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій», було, як і належить, підписано у Москві. Наприкінці травня відбулась її ратифікація. З початку липня було розпочато передачу територій, а уже в кінці жовтня було складено Акти про завершення передачі. 25 жовтня прикордонники обох держав розпочали службу на нових відрізках кордону. Цікаво, що про наміри обмінятись територіями та саму Угоду опублікували в радянській та польській пресі уже після завершення процесу передачі. Лише півроку — а територія вже повністю стала радянською.
Проте ці «нові» українські землі так і не стали чомусь перлиною прикордоння. Кордон не приніс їм нічого для розвитку — бо все відбувається десь там, де є прикордонні переходи. Багато йшлося про перспективи відкриття пунктів пропуску в Белзі, Угнові та Угринові. Євро-2012 могло бути чудовим стимулом для цього. А потім хтось вирішив — не розпорошувати грошові потоки. Футбольних фанатів прив’язуватимуть до великих міст. Розвиток околиць знову пройшов десь стороною.
Хто бував в Угнові — вражений його самобутністю. Відгуки туристів в Інтернеті просто захоплюючі. Не всі знають, але навіть Іван Франко згадав про Угнів та його унікальні шевські школи у своїй творчості. Чимало милих рядків присвятив йому польський поет О. Фредра. Десь тут бігав у дитинстві майбутній композитор А. Кос-Анатольський. Але не лише цим, а й бідністю, занедбаністю, таким собі «бодетауном на узбіччі» видається це містечко. Місто, в якого вже немає жодних сучасних ознак міста, лише горду назву і багату історію, найменше місто України, її заржавіла та запорошена перлина волає про допомогу. Закрили аптеку, скоротили медперсонал шпиталю, зникла торгівля, побутове обслуговування лише у мріях.
Може, хтось із влади знайде час пройтись вулицями, які давно не бачили асфальту та ніколи не відчували черевиків із страусової шкіри, але пам’ятають неповторні та унікальні чоботи-угнівці. Завітавши до Угнова, ви матимете нагоду відвідати справді неповторний музей міста й, одягнувшись у особливий одяг колишніх угнівчан, відчути себе справжнім міщанином. Вас зачарує оригінальність місцевої церкви, костелу та синагоги. Завітайте до школи — колишнього притулку сестер Феліціянок. Типова монастирська споруда, яка могла стати затишною і колоритною школою. Вам запам’ятаються затишні вулички, дивні маленькі будиночки та кам’яниці, залишки земляного насипного валу та ще багато чого. Однак не дивіться в очі угнівчан — там смуток і безнадія.
