Назви вулиць як символи експансії

Топонімічна ситуація, що складалася протягом багатьох років в містах і селах України, не відповідає духові часу і суверенному статусові української держави. Хоч як розглядай цю ситуацію з культурних, історичних, етичних чи іміджевих позицій, вона свідчить про помітний слід, що його залишила після Переяславської ради 1654 року імперська політика царського самодержавства Росії і комуністична ідеологія СРСР. Чужорідний характер походження цього сліду суттєво спотворив первісну європейську значущість культурних і духовних цінностей України і цим завдав значної гуманітарної шкоди. Як зауважимо далі, не лише гуманітарний. І цілком слушно пише Лариса Масенко у своїй статті «Як позбутися радянської спадщини в топонімії» («День» №104 від 18.06.2013 р.) про неблагополучну ситуацію, що склалася в Україні  з масивним перейменуванням населених пунктів, пам’ятних знаків та інших топонімічних символів.

Найбільш помітні топонімічні казуси в столиці України. Покажемо це на кількох прикладах, які викликають особливий подив.

Так, назви всіх губернських (обласних, крайових, республіканських) центрів, а також більш-менш великих міст Росії чомусь було потрібно перенести до столиці України і закріпити ці чужоземні символи в назвах вулиць, проспектів та площ міста (вулиці: Курська, Орловська, Тверська, Псковська, Якутська, Казанська тощо). Те ж саме відбулося і з назвами російських річок та озер (вулиці: Волзька, Невська, Байкальська, Амурська, пров. Цимлянський тощо). Тут само приписалися і такі вулиці, як Полярна, Волго-Донська, Кузбасівська, а також вулиці, що вшановують імена російських фельдмаршалів, адміралів, бунтівних осіб і завойовників інших народів.

На всю цю надзвичайно поширену імперську символіку нашаровується в Києві величезна кількість вулиць - носіїв пропагандистських файлів ВКП(б) і КПРС, а також діячів міжнародного комуністичного руху (вулиці Тельмана, Димитрова, Ежена Потьє, Лумумби тощо). Про вшанованих у назвах київських вулиць численних російських і радянських гуманітаріїв та героїв говорити зайве.

Дивлячись на цю безпрецедентну за своїм характером експансію вуличних символів у столиці України, мимоволі постає запитання, а чи потрібно взагалі зберігати і фетишизувати в пам’яті народу чужу для України топонімію, яка суперечить принципам і моральним засадам суверенної держави? Вочевидь, не варто. Зокрема і з міркувань безпеки.

Не може не викликати занепокоєння і тривоги агресивність Росії, яка помітно посилилася у зв’язку із здійсненням Україною курсу на євроінтеграцію. У хід пішли всілякі антиукраїнські претензії і провокації (політичні, економічні, торговельні, територіальні, прикордонні, етнічні, лінгвістичні, спортивні тощо), що їх вчиняють як державні органи Росії, так і проросійські партії і рухи в Україні під гаслами «збереження віковічних традицій», «слов’янської єдності», «Русского мира» тощо. Провокаційну роль у цьому (аж до територіальних претензій) відіграють і російські назви, що дають змогу деяким антиукраїнським політикам використовувати ці назви і казати, що тут, в Україні, та ж сама Росія. Пригадаймо у зв’язку  з цим хоча б деякі концептуальні висловлювання президента Росії В. Путіна про один народ, одну релігію і одну ментальність. Додамо від себе, що має місце і одна й та ж сама російська топонімічна символіка.

Неприпустимо надалі залишати нерозв’язаними проблеми ідентичності української нації, забезпечення її консолідації і гарантування безпеки, які стосуються і не врегульованих ще топонімічних назв.

Здійснюючи курс на євроінтеграцію, Україна має всі підстави звільнитися від невластивої суверенній державі топонімічної спадщини і таким чином повернути втрачену суть і славне минуле українського народу.

Т. ГОРДЗІЄВИЧ, пенсіонер, Київ