Не хочу бути вічним остарбайтером
Сиди та вгадуй тепер, хто ти є насправді — громадянин вільної держави, чи таки відросток уже мертвого дерева, або секунда, що зупинилася на роздоріжжі й мислить тепер, куди піти далі. Післявоєнне покоління — хоча це більше стосувалося молодої тогочасної інтелігенції — міс Гертруда Стайн влучно охрестила «загубленим», що не важко зрозуміти, повіривши у те, що війна була насправді, її бачили на власні очі мільйони людей, зрештою, архіви наповнені незчисленними томами всеможливої документації. Як і кожне потрясіння (фатальний випадок), війна має одну вельми цінну суть — вона надихає. Надихає на життя, на добрі помисли морального та індустріального ладу, на творчість, на самопожертву ідолам, котрі звільнили тебе від гніту ненависної сили. Повоєнна філософія, в сенсі якої губляться геть усі філософські каденції та елегантні софістські па, перемагає минуле разом із майбутнім, у яке не дуже віриться, разом з тим залишаючись єдиною зброєю для адептів та магістрів, котрі народять нові покоління. Ті майбутні покоління будуть якщо не щасливішими, то хоча б мудрішими.
Вертаючись до сьогодення та окреслюючи тематичне коло даного есею, розумію, що імпровізація, яка подана вище, не тільки вбрана в «хакі», а ще й закамуфльована під, здається, цілком мирні проблеми сучасного, вже якісно сформованого покоління. Тобто зараз ми сидимо з молодим, щойно післявоєнним Гемінгвеєм, палимо дешеві cigar та синхронно перебуваємо у темряві світлих роздумів про:
— своє майбутнє і своє власне місце в системі соціально-політичної, ніяк ще не сформованої формації, під патронатом якихось псевдокрилатих демонів-птеродактилів;
— майбутнє своєї країни та її місце в системі світової перманентної коагуляції, котра є трансактивна та непереборна, як псевдокрилаті демони-птеродактилі;
— шлунок та реструктуризацію агропромисловості, розвиток господарств пропорційно місткості мільйонів шлунків;
— про мистецтво та легалізацію проституції.
І ще про багато речей, котрі набувають особливої важливості під час будь- якої кризи (фатального випадку) Тож я, від імені усіх молодих українських потенціальних остарбайтерів, невимушено натякаю на те, що, по-перше, нам уже не треба придумувати назву (тим більше, що зараз не час словоблудити в пошуках красивих детермінант), нам уже не треба «сітра» та пряників, натомість нам треба грошей, щоб купити нову свободу, яка має істотно відрізнятися від пропонованого зараз «фуфла». На порозі нового тисячоліття моє покоління все ще стоїть на уламках сильної колись держави, перебуваючи водночас в прострації на теренах рідної Батьківщини чи батьківщини. Хто ми і де ми? — подібне запитання має сенс, коли роззирнутися навкруги, погостювати у МакДональдсі, запиваючи імпортним «спрайтом» імпортні гамбургери з імпортними квазигурками, охайненько напханими усередину. Хто ми і де ми?! — голова йде обертом у потенційного остарбайтера. І де взяти дрова, щоб запалити в собі вогонь любові до ближнього свого? Чи це такий глузливий видався час (заходить ера Водолія), чи це інопланетянам набрид експеримент, котрий вони чинять вже протягом кільканадцяти століть, що, звичайно, для космосу мить. Та тільки не для остарбайтера, бо ніщо не вічне у цьому світі — щезне ост, ну і арбайтер, як детермінантне доповнення. Зволікати не можна, панове.
Особливості слов’янського етногенезу правлять свої обряди, занурившись у людський розум. Людство бере свій початок не від мавп, а від українців, котрі прилетіли з Плутону і оселилися хто у Канаді, хто в Америці, а хто в Австралії. Націоналізм входить у моду. Він вбраний у широкі футболки з написом «New York» та блейзери «USA California», і тепер питання: на чому базується радикальний націоналізм? Далі відповідь (за законами жанру): а він ні на чому не базується, просто приклеєний до паркану жуйкою і теліпається на антизахідних вітрах. Усіляка національна ідея врешті- решт приходить до такої собі ментальності національного космополітизму, де нівелюється поняття потенціальності остарбайтерства, без якого неможливе існування мого покоління de facto в системі буксуючого суспільства.
Нас ошукують, ошукують лагідно, по- батьківськи поплескуючи по плечу, нас хвалять, бо ми амбіційна молодь (ми радіємо) і кажуть, що все в наших руках. Усе, починаючи від імпортованих радіоактивних відходів і закінчуючи людськими душами, транзитом через російського друку книги, через війни за порожні пляшки та сенсаційні «хедлайни» газет. Та якщо раніше вони кричали, що ти — безсмертний і тобі нікуди поспішати, то зараз зовсім інша реальність з новими надбаннями та слоганами — поспішай! Поспішай, бо завтра може настати кінець!
Мої предки тут жили. Хай хоч і не давила на них така колосальна вікова спадщина, яка давить на наші плечі, та витворяє, бува, недобрі речі із нашим здоровим глуздом: за здорового глузду мав би давно виїхати до Сполучених Штатів. Але я люблю цю землю, цей край, де поховані мої предки, я, зрештою, не хочу бути вже не потенційним, а вічним остарбайтером. Час дає моєму поколінню великі можливості, перетворюючи нас при цьому на остнайманців. Вічних або потенціальних. Або потенційно вічних, як війна.
