Недовіра вірян

Днями парафіяни Храму св. Онуфрія у с. Рукомиш (ця парафія належить до юрисдикції Української автокефальної православної церкви), що у Бучацькому районі Тернопільської області, відмовилися передати Міністерству культури скульптуру храмового покровителя — преподобного Онуфрія Великого — для її участі у виставці у Луврі (див. «День» №161 від 11 вересня 2012 року).

Ця виставка матиме назву «Скульптор бароко в Україні середини ХVІІІ століття: Іоанн Георгій Пінзель», триватиме вона з 21 листопада 2012 р. по 25 лютого 2013 р. Логічно, що організатори виставки хотіли залучити до експозиції чи не найвідоміший твір Пінзеля, який переконливо доводить, що українське мистецтво доби XVIII ст. органічно вписувалося у загальноєвропейський контекст, його оберненість до ідейних та естетичних пошуків тієї дивної епохи, що почалася Петром І та закінчилася Іммануїлом Кантом.

Даремно вмовляв наляканих невідомо яким привидом селян непідкупний скрипаль із портфелем міністра Михайло Кулиняк. Вони його і слухати не хотіли. І справа ж тут навіть не в особливій любові до скульптур Пінзеля — навряд чи серед тих, хто виступив проти передавання скульптури для експозиції у Луврі, знайдеться бодай один фаховий мистецтвознавець або принаймні непересічний шанувальник мистецтва, для якого Пінзель безперечно вищий, цікавіший, потрібніший за позбавлені елементарної естетичної образності, але при тому масово розрекламовані російські телесеріали. Заради світлого, щирого, справжнього ставлення до творчості Пінзеля багато можна було би пробачити, але ж річ наразі зовсім не у цьому. Невідомим привидом, здається, виявився в цьому разі банальний релігійний обскурантизм, що стає дедалі більшою проблемою для країн, де поширені традиційні релігії із сильною ортодоксальною складовою. Малограмотні брошури про передбачений істинно духовними старцями кінець світу, про проклятий ними ж Захід із його фатальною культурою, про відмову від ідентифікаційних номерів і біометричних паспортів — ось характерні прояви того релігійного обскурантизму, котрий ми маємо в Україні. Вже не вперше мені доводиться писати на цю тему, стільки вже було сказано слів з цього приводу, але саме випадок із відмовою передати скульптуру св. Онуфрія, створену майстром Пінзелем, вразив мене найбільше — я не чекав такого від людей, котрим пощастило мати можливість щодня споглядати дивовижний витвір геніального майстра, яким прагне пишатися навіть Лувр. Де ж та революційна, здатна перенародити людину сила мистецтва?..

У глибинах православної свідомості багатьох нинішніх українців досі живе тоталітарного ґатунку недовіра — до суспільства та його інститутів, до сучасної культури, до Заходу. Явище із цієї низки ми спостерігаємо й на прикладі парафіян Храму св. Онуфрія у с. Рукомиш. Власне, подібний світоглядний, а відтак і цивілізаційний вибір небезпечний не стільки своєю геополітичною спрямованістю (чи, у деяких випадках, цілковитою безвекторністю), скільки абсолютною відмовою визнавати будь-які зовнішні авторитети й готовністю цілком покладатися на темне, з точки зору можливості, знайти в ньому позитивну сутність і внутрішнє почуття. Сільські мешканці не захотіли повірити навіть своєму настоятелеві, який разом із міністром переконував їх дати дозвіл на тимчасове передавання скульптури св. Онуфрія організаторам виставки у Луврі. Зрозуміло, парафіяни спантеличені власними підозрами, що скульптуру без їхнього відома продадуть, але у світі сучасного мистецтва такі ризики мінімізує грамотний юридичний супровід. Віряни з Рукомиша, не надто добре обізнані з релігійною культурою Заходу, неабияк побоюються явищ секуляризації, забуваючи при цьому, що єдиний спосіб якось протистояти секуляризації — це мати з нею відкритий, сміливий, рішучий діалог.

Приблизно те ж саме ми маємо, коли йдеться про євроінтеграцію. Недовіра до партнерів з цього непростого політико-економічного процесу підриває фундаментальні засади, на яких можливе успішне входження України з її системою політичних та економічних інституцій до загальноєвропейських структур. Відмова тимчасово передати скульптуру св. Онуфрія на виставку — це лише символічне вираження глибших процесів, якими хворіє свідомість сучасного українця. Він боїться і тому ховає те, що має, хоча разом із цим втрачає можливість повноцінно користуватися спадком громадянської культури, котрий несе в собі діалог із Заходом. Ховаючи скульптуру св. Онуфрія, ми ховаємо свою справжню культурну ідентичність, збираючись натомість показати світові чергову партію заношених червоних шароварів, які після відходу з великого спорту Андрія Шевченка та, можливо, братів Кличків уже не матимуть конкуренції у виконанні культурно-представницьких функцій за кордоном.