Остарбайтери не забуті

Хоча з часу закінчення Другої світової війни минуло 67 років і вже вивчено й досліджено багато різних сторінок цієї величезної масштабами і кількістю жертв трагедії, усе ще є сторінки, які, на нашу думку, практично маловідомі нашим співвітчизникам. Особливо це стосується людей молодого й середнього віку.

Так, наприклад, ми не зустрічали друкованих робіт в Україні про долю українців, яких було примусово вивезено після взяття в полон на території СРСР на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942—1945 роках. Працівники лубенського міського благодійного фонду «Надія і Вітчизна», який я очолюю, поставили собі за мету в міру наших можливостей заповнити цю прогалину — провести історичну розвідку в цьому напрямі.

Коли я був ще десятирічним хлопчиком, а це 1967 рік, уперше почув із уст жителя села Єрківці, на Полтавщині, Сапи Івана Степановича про його перебування на примусових роботах у Норвегії, про численні страждання, які довелося пережити йому й багатьом його товаришам на чужині. Почуте дуже схвилювало й зацікавило мене. Із того часу і до сьогодні я збираю інформацію про життя в неволі цих людей. Мені значно допомагають мої благодійні помічники, за що я їм дуже вдячний, особливо дружині Ларисі, учителеві-філологу.

Як свідчать німецькі архівні дані, у роки війни до Норвегії було привезено понад 100 000 громадян із країн колишнього Радянського Союзу. Це в основному українці, білоруси, росіяни. Скільки десятків тисяч українців було там і скільки загинуло, ніхто достеменно сьогодні не знає. По всій Норвегії були табори для остарбайтерів, обнесені колючим дротом. Скільки їх було, ніхто не знає. У них перебували разом і ті, кого було взято в полон на території СРСР, і та цивільна молодь, яку силою захопили фашисти під час облав на окупованих землях.

Чоловіки в Норвегії працювали на різних важких фізичних роботах. Це в основному прокладання доріг і тунелів, добування каменю в каменоломнях, вирубування і перевезення лісу й оброблення його на лісопильнях, розвантаження суден у портах, виловлювання риби та її перероблення на рибних фабриках, будівництво заводів тощо. Жінок із СРСР там було мало, вони працювали на обслуговуючих роботах: готували їжу, прали одяг, пекли хліб. Чимало співвітчизників загинуло у фашистській неволі. Одні не витримали каторжної праці і неприйнятного харчування, інші — хвороб і побоїв наглядачів. Часто були випадки смерті й каліцтва під час робіт у кар’єрах, каменоломнях, лісоповалах, при роботі з механізмами. Траплялися непоодинокі випадки, коли полонені не витримували табірного життя й намагалися якось утекти, що рідко кому вдавалося. Пійманих жорстоко били, кидали в льох, де багато хто з них і помирав. Допомагали вижити і в таких важких, нелюдських умовах прості норвезькі люди, які жили неподалік від таборів.

У лютому 2009 року працівниками фонду була надрукована стаття в газеті «Сільські Вісті» із проханням відгукнутися колишніх остарбайтерів, які працювали під час війни в Норвегії, Австрії, Бельгії. У відповідь прийшло багато цікавих і хвилюючих листів про долі цих людей як від самих невільників, так і від їхніх дітей, родичів, близьких і знайомих.

Наведемо один із прикладів нашої пошукової роботи. 2 квітня 2011 р. я взяв інтерв’ю в жителя села Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області Івана Олексійовича Вісича 1921 р.н. Ось його розповідь: «У травні 1940-го був призваний на строкову військову службу до лав Радянської армії і відбував її в Білорусі, де і зустрів початок війни. У серпні 1941 р. потрапив у фашистський полон на території Смоленської області. Звідти разом із сотнями інших полонених був доставлений товарними вагонами до Німеччини». Там було проведено медогляд і перегруповано радянських невільників відповідно до стану їхнього здоров’я і фізичних даних. Одних відправили на фізичні роботи до таборів праці в окуповані фашистами країни Європи, інших — у концентраційні табори. Групу полонених у декілька сот осіб, у якій був і Іван Вісич, пароплавом було переправлено до Норвегії. Людей перевозили у вантажних трюмах без води. За їжу була сира бруква, яку кидали в трюми, наче свиням. Було дуже душно, мучила спрага. Щоб якось вгамувати її, люди злизували краплі вологи, що виступала на стінах трюмів корабля. Багато померло від задухи й нестачі води. У жовтні 1942 р. німецький корабель із полоненими прибув у морський порт міста Осло, у Норвегії. Звідти — поїздом до Лілехамера. Там збудували табір для проживання, але зимували вже в іншому місті — у Трондхеймі. Там радянські примусові робітники будували бункери для німецьких підводних човнів. То була дуже важка й виснажлива праця. Умови проживання були нестерпними. Холод, хвороби, дуже погане харчування: суп із бруквою, хліб пополам із тирсою. Голод допікав найбільше. Пліч-о-пліч із остарбайтерами працювали місцеві норвезькі жителі. Але їх було мало порівняно з нашими людьми, і вони діставали за свою роботу заробітну плату. Тобто це були вільнонаймані працівники. Фашисти довіряли їм виконувати відповідальнішу роботу, пов’язану з електрикою й різними механізмами.

«Мені пощастило працювати разом із норвежцем Арне Берсосом, — продовжує розповідь Іван Вісич. — Цей чоловік часто ділився в обідню перерву своєю їжею, чим допоміг вижити, не вмерти від голоду й знесилення. У травні 1945 р., коли німецькі війська покинули територію Норвегії, ми чекали своєї черги від’їзду на Батьківщину, життя наше значно полегшилося. Ми вже могли виходити в місто, спілкуватися з місцевим населенням тощо. Одного дня Арне Берсос запросив мене до себе додому на обід. Під час обіду я познайомився з родиною свого спасителя: дружиною Арне Сігрюн і дітьми, яких звали Тур, Ранді й Роар. Прощаючись, Арне подарував на згадку фото своєї сім’ї й попросив мене написати їм листа з України після повернення додому. У рідному селі я зрозумів, що відправити листа до Норвегії рівнозначно засудженню на каторжні роботи до Сибіру. Такий тоді був час. Але фотокартку із зображенням родини Арне Берсоса я беріг усе життя і часто розповідав своїм дітям і внукам про своїх спасителів».

Я звернувся до норвезького історика Міхаела Стокке із проханням відшукати хоча б когось із родини Арне Берсоса. Пошуки тривали не більш як один місяць. Завдяки надпису на фотокартці — назві фотоательє й року її випуску — Міхаелові Стокке вдалося відшукати в Трондхеймі це ательє. Його нинішні працівники відшукали у своєму архіві прізвище й адресу людини, яка замовляла цю фотокартку 1943 року. І ось ми дістали поштову адресу сина Арне — Тура Берсоса. На жаль, сам Арне і його дружина вже померли.

Незабаром відбулася тепла і зворушлива зустріч Івана з норвезькими гостями. Сльози на очах уже 90-річного українця і 75-річного Тура схвилювали всіх, хто був поряд у ту хвилину. Тільки тоді норвезькі гості дізналися, чому Іван не прислав їм жодного листа з України, і багато, багато іншого.

Наразі триває збір матеріалів і коштів для книжки спогадів, у якій маємо намір надрукувати списки українців, які працювали в Норвегії, Австрії й Бельгії. Буде зазначено прізвища, ім’я й по батькові, рік народження й населений пункт, звідки людину забрали в Норвегію, якщо це вдасться встановити. У зв’язку з цим ми звертаємося із проханням до читачів газети надати інформацію про категорію людей, яка нас цікавить. Нам важливі будь-які матеріали: і спогади, і фотокартки (можна копії), і вирізки з газет і журналів на цю тему. Можливо, хтось бачив у музеях фотографії чи статті про таких людей, будь ласка, сповістіть нас про це. Також висловлюємо велику подяку тим людям, хто вже раніше вислав фотографії часів війни. Запевняємо вас, що їх обов’язково буде повернено вам.

Вдивіться уважно в обличчя людей на світлині, які працювали в Норвегії, місто Ардалштанген. Можливо, ви впізнаєте серед них своїх рідних, близьких чи знайомих. Напишіть або зателефонуйте нам. Дуже сподіваємося, що ваша небайдужість не дасть згаснути пам’яті про цих людей. Вони заслуговують, щоб ми їх пам’ятали. Особливу подяку за надану матеріальну допомогу на видання книжки висловлюємо доньці колишнього остарбайтера Григорія Даниловича Третяка, доцентові Полтавської медичної стоматологічної академії Наталії Григорівні Третяк.

У книжці буде вказано імена і прізвища тих людей, які нададуть спонсорську допомогу на її видання. Книжку маємо намір надрукувати українською, норвезькою й німецькою мовами і розповсюдити в Україні, Норвегії, Австрії й Бельгії.

Контактна адреса: благодійний фонд «Надія і Батьківщина», Харальд Клаус Потапович Хансен, вул. П. Гавсевича, 20Г, м. Лубни, Полтавська обл., індекс 37500. Телефони: 0662040455 або 0536174433. Електронна адреса: larvas2@ukr.net