Поки ще є час подумати

У народі існує така притча: коли у верховного головнокомандувача України запитали: «Скільки кораблів ВМС України посилати на спільні навчання з НАТО?» Він подумав і наказав: «Усі три».

І, природно, мене цікавить запитання «Де ж Україна візьме кораблі, щоб укомплектувати ці спільні з'єднання ВМС із Румунією?» Заводи, що будували першокласні кораблі (Чорноморський ім. 61 комунара, «Затока»), стоять. Можливо, кораблі будуть купувати в НАТО в кредит чи, може, Лазаренко пожертвує свої 40 мільйонів доларів на благо Вітчизни? Принаймні могутня суднобудівна промисловість України мертва. Леонід Данилович чудово про це знає. «Гетьман Сагайдачний» будувався в Керчі, на заводі «Затока». За ним ішов наступний корабель такого типу, укомплектований на 100% обладнанням і дорогими спеціальними системами. На стапелі завершалося будівництво корпусу й дюралевої надбудови.

Однак у Києві вирішили, що такі кораблі, які відповідають сучасним вимогам, Україні не потрібні, і його порізали на брухт.

Я не думаю, що на добудовування цього корабля потрібні були великі кошти. Все це виправдало б себе подвійно. Однак цього не сталося через байдужість держави, яка більше думає не про створення робочих місць, а про їх ліквідацію.

А завод «Затока» — це був унікальний завод. 1988 року в грудні місяці ним був зданий в експлуатацію атомний «ліхтеровоз Сєвморпуть». Незважаючи на боязнь і побоювання від чорнобильського «синдрому» в заводі було завантажене ядерне паливо й уперше на Чорному морі пройшли ходові випробування судна з працюючою атомною установкою. Настільки вдало і якісно був зроблений біологічний захист, що при виході на 100% потужності реактора в апаратній вигородці радіаційна обстановка була нижча від гранично допустимої дози. Це була перемога заводу, його інтелекту, його кваліфікації, його напруженої і героїчної праці.

Нині завод — це жалюгідне видовище. Його величезні виробничі площі безлюдні, більшість висококваліфікованих фахівців хто де: хто звільнився, хто поїхав на заробітки до Волгограда, Астрахані, хто перебуває у вимушеній відпустці. У величезному доці, спеціально побудованому для супертанкерів, іноді ремонтуються (фарбування, заміна металу) залітні судна.

На території заводу, де раніше не ступала нога жодного іноземця, ходять греки, німці, норвежці, фотографують, захоплюються величезними потужностями заводу, складають протоколи намірів, обнадіюють обіцянками укласти контракти й від'їжджають.

А завод колись одним із перших у світі повним ходом будував екологічно чисті, з подвійними корпусами великотоннажні (64 000 тонн) танкери на кшталт «Перемоги».

Коли в Персидській затоці підірвався на міні повністю завантажений паливом танкер «Олександр Покришкін» заводської побудови, ніякої екологічної катастрофи не сталося. Тоді це всіх здивувало: «Як же так, підірвався на міні й жодної краплі палива не розлилося?» Чимало іноземних компаній виявили зацікавлення до заводу.

Були укладені контракти на спорудження таких танкерів із різними іноземними фірмами. Якщо норвежці виявилися порядними людьми, то греки (одна приватна фірма), чудово знаючи про важке становище заводу, який виявився без державної підтримки у цьому дрімучому й жорстокому світі бізнесу, примусили завод укласти кабальний контракт. Умови контракту були настільки принизливі й руйнівні для заводу, що його довелося розірвати! І з липня 1996 завод, не отримавши ніяких гарантій держави (я маю на увазі кредити), взагалі припинив будівництво суден. Тепер завод може тільки так сказати: «Держава — моя рідна мама, президент — батько рідний, подивитися — рідня велика, а ходжу я сиротою.»

Кажуть, у країні немає грошей. А де вони? А де ж взяв 40 мільйонів доларів Лазаренко й сотні інших, таких, як він, котрі ще не засвітилися, які освідчуються в любові до України і забирають останні копійки в народу, переказуючи їх у іноземні банки (то «хатинку» треба побудувати в Швейцарії, то замок купити).

Неповороткість і байдужість держави сприяли збільшенню кількості робочих місць у Туреччині, Польщі, Чехії, Угорщині і т. ін. Мільйони доларів течуть із України в ці країни, щоб повернутися низькопробними товарами й продуктами. А як же вітчизняні виробники? А навіщо їм допомагати й розвивати? Це стільки турбот, це напружена робота всього державного апарату, в якого навіть і думок таких немає: «Раніше думай про Україну, а потім про себе».

Пригадайте, Леоніде Даниловичу, якою ціною діставалися Вам будівництво й випробування ракет, особливо головних, коли Ви були директором найбільшого в Союзі заводу? Напруження на нерви високе, найскладніші технічні питання, військове приймання, контроль (міськком, обком, ЦК, міністерство), стислі до межі терміни. І ціною неймовірних зусиль всього колективу і насамперед директора заводу — Ви справлялися, виправдовували довір'я. І коли Ви стали Президентом, я голосував за Вас, і переконав у цьому багатьох інших: у мене була віра у Вас. Тепер цієї віри немає. У Вас, Леоніде Даниловичу, був термін 5 років, щоб зробити Україну по-справжньому незалежною і забезпечити підйом життєвого рівня народу. А що ж тепер? Ніколи не була незалежна Україна такою залежною, як нині. Я не хочу Вас звинувачувати в геноциді проти народу, як це сказали в Росії про Єльцина. Ви чесно працювали, як могли, робили все, щоб Україна наблизилася до рівня європейських країн. Однак не зробили, хотіли, дуже хотіли, але не змогли й чого вже тут шукати винних. Пошуки винних завжди закінчуються покаранням або звинуваченням невинних.

Сьогодні Україна нагадує вантажівку, яка мчить із гори, і в кузові якої сидять люди. А шофер, намагаючись загальмувати, хоче притримати машину, а гальма відмовили. Він намагається кермувати, а машина не слухається керма, мчить униз, що буде з машиною, з людьми, перекинеться чи ні, загинуть люди чи ні, ніхто не знає.

По телебаченню Ви, Леоніде Даниловичу, сказали, що висуваєте себе знову на посаду президента з тієї причини, що не хочете зупинятися на половині шляху й хочете все довести до кінця. До якого кінця? Природно, президентами не народжуються, ними стають. Я розумію, що відповідальності Ви не уникаєте, не боїтеся покласти свою голову на плаху. І це немало для людини, котра стоїть при владі. Однак мені здається, що для людини, яка збирається повести за собою українську націю на штурм вершин щасливого життя, цього мало. Напевно, треба мати щось таке, що було в президентів Де Голля й Рузвельта, великого реформатора Ден Сяопіна й ін.

Далекий від істини фальшивий оптимізм у солодкій мові людей Вашого оточення. Намагаючись вплинути на Ваше марнославство, вони роблять усе, щоб Ви не зрозуміли, про що вони думають, коли говорять.

А думають вони про те, що добре б знову вибрати Вас президентом і за Вашою спиною в умовах вседозволеності ще 5 років пожити солодким і вільним життям.

А що буде з їхньою вітчизною, Україною, їх хвилює менш за все: дуже великий потяг до власного матеріального благополуччя. Їх девіз: «Собі лише одному служити й годити». І ще одне, саме за останні 5 років зросла, стала на ноги й змужніла її величність продажність. Руйнівний зелений колір грошової купюри чужої для нас держави згубно діє на моральність, спустошує людські душі своєю бездуховністю, опускає планку незалежності України до повної залежності. Якщо я не правий, тоді поясніть, чому так легко виїхав із країни Лазаренко, тоді як Генпрокурор вимагав його арешту?

Ви чомусь не допомогли Генпрокуророві й, хотіли Ви цього чи ні, допомогли Лазаренкові.

На фоні всіх висунутих кандидатів на посаду президента Ваша особистість має перевагу серед усіх інших, передусім за досвідом роботи директором великого заводу і 5 рокам президентства. Однак, якщо у Вас не вийшло за 5 років роботи (п'ять років тому народ України жив набагато краще, ніж тепер), то й наступні п'ять років не принесуть очікуваного поліпшення. І якщо Вам дорога Ваша Вітчизна і Ви любите свій народ, можливо, Вам треба ще раз все осмислити, «роздивитися у відсіках», як кажуть підводники, і, переступивши через себе, вирішити.

А щодо кандидата в президенти, то я не вірю, що в Україні немає такої розумної, здорової, талановитої і скромної людини, яка змогла б різко поліпшити добробут народу. Може, в неї немає гонору і вона не рветься до влади, однак у неї є інші риси характеру, які так необхідні претенденту і яких, на жаль, немає у Вас. Цю людину треба знайти.

І, можливо, Вам, користуючись статусом старійшини серед тих, хто мріє стати президентом, зібрати їх усіх і, відкинувши всі амбіції та особисті інтереси, висунути та обговорити єдиного кандидата, який би, на Вашу думку, відповідав усім вимогам майбутнього президента. З вашого боку це буде мужній вчинок людини й громадянина. Ще не пізно. Поки ще є час подумати!

З повагою Фелікс ШАПІРО, інженер, Керч