Правому блоку в Україні чиняться перешкоди

До найближчих виборів до Верховної Ради та територіальних представницьких органів влади, за Конституцією, залишилося більше 15 місяців, однак виборча тема в українській політиці вже стає домінуючою.

У нормальній, неукраїнській ситуації, скажімо, в західних демократіях, розмови про парламентські вибори стають передчасно актуальними у випадку паламентсько-урядової кризи. У нестабільній країні, якою є Україна, з постійним очікуванням чогось гіршого, ті чи інші ознаки кризового стану є перманентними, а необхідність сформувати ефективнішу систему влади робить вибори постійно актуальними.

Можливо, найбільшим досягненням нинішньої нашої ВР залишиться створення в ній у кінці січня ц.р. некомуністичної парламентської більшості, яка, попри різні внутрішні розходження та конфлікти інтересів «коаліціантів», продовжує існувати. І на здоров’я!

Забудьмо наразі про комуно-лівих, вони самі про себе думають. Скажемо натомість щось інше. Знана депутатська бізнесова «сотня» ніякої української буржуазно-демократичної революції не здійснила. Обійшлося тим, що так звані «олігархи» та їхні бізнес-партії зміцнили у ВР свої позиції (характерний приклад: наслідки минулорічної дуелі О. Ткаченко — О. Волков. Хто переміг?). Парламентські бізнесові «сотники» навіть сподобались значній частині націонал-демократів, зокрема на платформі спільної протидії комуно-лівим.

Отож, виборча тема. Оскільки «процес пішов», то, на мою думку, політичним коментаторам, замість видивляти щось у темних закапелках PR-технологій, а тим паче працювати на них, слід допомагати виборцям краще орієнтуватися у передвиборному процесі, розуміти, що цим разом розігрується, що і чому дискутується, хто який інтерес у цьому всьому має. Аби щось вирішувати, виборці повинні знати...

Навряд чи може наше суспільство, і зокрема український політичний клас, бути задоволеним тим, що у Верховній Раді понад трьомастами голосів схвалено у першому читанні новий виборчий законопроект, який передбачає вибори депутатського корпусу за пропорційною системою, голосуванням «за партії».

Усупереч тому, що говорять її прибічники, демократичність цієї системи, як і вплив на потрібну суспільству політичну його структуризацію, вельми сумнівні. Дозвольте познайомити вас із поглядами польських політологів на цю проблему (у них парламентські вибори уже наступного року, й питання виборчої ординації обговорювали недавно у популярній програмі «Forum» вечірньої пори на TVP-1). Так от, авторитетні політики і політологи відмічають:

— найпалкіші прихильники двопалатного парламенту та пропорційної системи виборів є в країнах із однопалатними парламентами і мажоритарними виборами в одномандатних округах; там же, де діє «омріяна» інакша модель, не бачать рації існування двопалатного парламенту в унітарній державі, а в пропорційних партійних виборах знаходять багато негативного;

— вони твердять, що «люди хочуть обирати конкретну особу, а не партійний список»: із партійних списків «послами стають свої куми, приятелі, відірвана від народу партноменклатура»;

— говорять про те, що партії потрібні головним чином у парламенті, а не у виборчих списках, і що потрібне «публічне обговорення партійного лідерства», бо «не є суто внутріпартійною справою те, хто ходить у лідерах тієї чи іншої партії», і якщо «партійний лідер непопулярний серед певної частини суспільства, не має в ньому підтримки, то його і очолювану ним партію неминуче спіткає невдача».

Нам теж у подібному ракурсі слід би розглядати всі ці проблеми.

У нас багато хто наляканий «наступом олігархів». Кажуть: при мажоритарних виборах олігархи скуплять голоси виборців у своїх округах і завжди будуть переможцями. Це не так. По- перше, при наявності нормальних умов для легального бізнесу багаті люди з бізнесовим даром не відчують потреби здобувати депутатський мандат. По-друге, в нинішніх умовах найбільше бояться конкуренції на виборах із боку «олігархів» комуністи Сходу й Півдня України. У центральному (Київ) і західних регіонах «олігархам» важко вигравати у націонал-демократів. Останній приклад: на цьогорічних довиборах у Львові виборці віддали перевагу «своєму по духу» — молодому Тарасу Чорноволу. Нагадаю: і на виборах 1998 року кандидати бізнес-партій, як і комуністи, у західному регіоні не мали успіху. Можна сказати: тутешні виборці не схильні банально «продаватися», як безпринципні люмпени.

Але ось ряд політологів-«західняків», зокрема львівських, зауважують щось недобре. Ні, не в зміні орієнтирів серед електорату, а в чомусь іншому. Посилення «наїздів» на шанований націонал-патріотами уряд В. Ющенка, свіжі тріщини в дружніх відносинах між НРУ і ПРП пов’язані, зокрема, зі «справою Жердицького», конфлікт між І. Драчем (уряд) та О. Зінченком (комітет ВР) із приводу оцінки присутності російської та української мов в українському медіа-просторі і видавничій справі дає аргументи на користь того, що формуванню і посиленню впливу правоцентристського, чи радше — правого блоку в Україні чиняться кимось відчутні перешкоди.

...Це лише деякі питання, якими автор цих рядків хотів зацікавити читачів «Дня». Напевно, є серед них і наші парламентарії. Від них великою мірою залежатиме, як будуть вирішуватися заторкнуті вище питання. А вони, ці питання, так чи інакше пов’язані з головним: у якому напрямку зробить Україна свій черговий крок до і після виборів 2002 року, як буде здійснюватися далі економічна та політична трансформація нашого затриманого у своєму посткомунізмі суспільства і хто, які сили очолять цей процес? В ім’я чого? Україні, її народові потрібні не просто якісь зміни, а зміни на краще, в руслі досвіду тих країн і суспільств, що стартували у подібних умовах і швидше наближаються до стандартів сучасної цивілізації.