Про АТО, педагогіку та український позитив

Уперше з Ларисою Скабою, на той час директором школи-гімназії «Ерудит», я спілкувався років зо три тому. Тоді мене зацікавила активна участь її школярів у створенні парку на місці розстрілу євреїв  1941 року. Про цю акцію тоді навіть у Ізраїлі писали. Потім із гіркотою довідався, що Лариса Петрівна в школі вже не працює. За часів правління Януковича на неї тиснули, вимагали, щоб стала членом Партії регіонів. Принципова жінка відмовилася. Тоді її «пішли» — в ті часи таке траплялося нерідко. Стояла на біржі праці, а тепер, коли влада змінилася, Ларисі Петрівні запропонували працювати в Таращанській районній раді. Адже педагог, з точки зору деяких таращанців, є своєрідним символом ідеологічної стійкості. Кого ж просувати, як не таких? Спілкуємося з пані Ларисою в момент розпалу антитерористичної операції на Донбасі. Абревіатура АТО для багатьох стала звичною і якоюсь мірою... мобілізуючою.

НА АТО ЗА ПОКЛИКОМ: ВІД БАТЬКІВ БЛАГОСЛОВЕННЯ ТА БРОНЕЖИЛЕТ

«Люди підсвідомо розуміють, що нинішня ситуація є особливою, — каже Лариса Петрівна. — Це не війна в Афганістані й не Друга світова, в якій українці воювали пліч-о-пліч разом із іншими народами Радянського Союзу. Тут вже, скоріше, Крути згадуються... А з того часу минуло майже сто років. Проте історична пам’ять — це не лише гарний вислів; щось таки зберігається в глибинах підсвідомості.  Чого вартий такий лише факт: за два дні ми в Таращанському районі зібрали понад 150 тисяч гривень на українську армію! Голова Лісовицької сільської ради розповідала, що до неї тоді навіть уночі стукали у вікно старенькі бабусі і несли хто десять, хто двадцять гривень. Додаючи, що якби до їхніх обійсть під’їхали машиною, то вони передали б для потреб армії ще й сало, сир, закрутки, консервацію...

Спочатку ми купували бронежилети для прикордонників, а потім подумали: що ж ми будемо висилати незнайомим людям, коли в нас уже багато таращанців воюють у гарячих точках? Що стосується чоловічого населення, то патріотичні настрої справді переважають — у багатьох є готовність взяти до рук зброю. Один таращанець (немолодий уже, йому 48 років) спеціально взяв відпустку, щоб поїхати на Донбас. Щоправда, він вирішив спочатку з’їздити подивитися, яка там насправді ситуація, й коли інтереси України вимагатимуть його особистого втручання, то він готовий і повоювати. Тобто відпустку провести в боях. А коли треба, то й більше. І він не один такий — із ним ціла група дорослих чоловіків. Але це — люди з життєвим досвідом. Є ж випадки, коли воювати готові зовсім молоді хлопці. Вони часто просто ставлять батьків перед фактом: їдуть воювати за Батьківщину. Можу розповісти про два конкретні випадки. Один із наших випускників ще на Майдані вступив до лав Національної гвардії. Нещодавно я його зустріла й запитала, чи є йому з чим їхати на схід? Він сказав, що екіпірувала його родина. Батько купив бронежилет і каску, а ще хоче придбати якісь пластини, щоб можна було бодай частково прикрити ноги. То в цього хлопця бодай є порозуміння з родиною. Вони зрозуміли, що не зупинять його, тож вирішили хоча б максимально подбати про захист. А інший, студент, приїздив до батьків, щоб вони написали розписку, що не проти його перебування в зоні АТО. Тоді б йому «автоматом» поставили всі заліки в інституті. Батьки цього не зробили, сподіваючись на те, що коли син приїде в Таращу, то вони переконають його не їхати. Проте хлопець виявився непохитним... Коли я бачила його востаннє, він був дуже засмученим. Адже їхав воювати, посварившися з батьками. А що, як приїде пораненим, скаліченим? Ці два випадки яскраво характеризують позицію молоді. Ми встигли за 23 роки незалежності виховати багатьох у патріотичному дусі. Прикро лише, що ми, старші, не змогли залишити їм у спадок стабільну Україну. Багато тепер доведеться доробляти саме молодому поколінню, виправляти наші помилки».

МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ПОЗИЦІЯ «Дня»: ПІДТРИМУВАТИ КРАЩИХ, КОНЦЕНТРУВАТИ ПОЗИТИВ...

«Років зо два тому, коли я ще працювала директором, до мене в кабінет зайшла... представниця газети «День». Вона радила передплатити газету, навіть пропонувала безкоштовну передплату на певний період. Це вже тепер мені соромно, що не знала про це чудове видання, а тоді навіть відволіклася неохоче від своїх поточних директорських справ. Проте таке запізніле відкриття «Дня» було для мене надзвичайно приємним, — розповідає далі Лариса Скаба. — Із того часу я не розлучаюся з газетою, вона є водночас і  якісним джерелом інформації, й... своєрідним маяком для українців. Коли читаєш «День», то бачиш світло в кінці тунелю. Знаєш, що робити завтра, післязавтра. У «Дня» стільки цікавих проектів зараз! І дуже вдало використовуються всі можливі технології популяризації газети. Лариса Олексіївна як не в Києві, то в західному Львові чи в південному Миколаєві, чи десь на сході... Бачте, навіть до провінційної Таращі в «Дня» руки дійшли... І все це без будь-якої зверхності, щиро й природно. Мабуть, цікаво брати участь у всіх тих проектах. Колись я планувала в школі виділити коридор для популяризації «Дня». Прикро, що не встигла цього зробити, попередній владі виявилися непотрібними ні я, ні явно опозиційна газета. Добре, що Майдан усе розставив на свої місця, і тепер можна спокійно працювати на державу. І тут мені подобається принципова позиція «Дня»: підтримувати кращих, концентрувати позитив... Ідучи таким шляхом, можна вже скоро побачити зміни на краще».

ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАГІН ІМЕНІ ОТАМАНА ЗЕЛЕНОГО

«Нещодавно я потелефонувала своїм знайомим у знамените село Трипілля, що над Дніпром. Це 40 кілометрів від Києва. Це  подружжя, вже літні люди років під сімдесят, але були спостерігачами на виборах від «Правого сектору», — говорить про роль немолодих людей у сучасних подіях пані Лариса. — Вони почали мене підганяти: говори Ларисо, швиденько, бо нам ніколи! Виявилося, що вони зараз створюють партизанський загін імені... отамана Зеленого. Відносно швидко мобілізувалися, чоловіки вчаться рити траншеї, стріляти з вогнепальної зброї, а жінки організувалися як куховарки та медсестри. А цей чоловік, попри  поважний вік, вчиться володіти вилами як холодною зброєю. Жартує, що зброю трипільські діди здобуватимуть у бою... Отже, не тільки молодь у нас патріотична. А їхні жінки вже взялися куховарити, щоб чоловіки мали сили для інтенсивних тренувань. Добре, що в селі знайшовся ватажок, який зрозумів, що треба бути... готовими. Так що й на людей старшого покоління можна розраховувати! Є й в інших районах подібні групи, які між собою зв’язалися і намітили співпрацю. Добре, коли воювати не доведеться, але береженого й Бог береже».

ПРО НАЗВИ ВУЛИЦЬ І ГЕНЕРАЛА СІКЕВИЧА, ЯКИЙ ВИЗВОЛЯВ ДОНБАС  1918 РОКУ

«У Таращі збираються відкривати пам’ятник генералові армії УНР Володимирові Сікевичу, до речі, визволителю Донбасу від більшовиків  1918 року. Це неабияка подія для таращанців, — ділиться насамкінець Лариса Скаба. — Адже генерал-хорунжий Сікевич — наш земляк, а про це мало хто й знає. А ще багато вулиць треба перейменувати... Виявляється, не так просто це зробити, перешкоджають як лінь, так і консерватизм, певна інерція мислення. Не так давно я написала статтю в газету «Таращанський край» на тему перейменування вулиць. І згадала про те, що нашій мерії легше було залякати людей, аніж щось конкретно зробити. Аргументи мерії були такі: перейменування — річ дорога. Доведеться платити великі гроші, сидіти в чергах, щоб перереєструвати документи тощо. Тоді люди піднімуть бунт і скажуть, що зміни не потрібні, що  вони й надалі готові жити на вулицях Леніна, Будьонного, Карла Лібкнехта і Рози Люксембург. Якщо взяти список наших вулиць, то переконаємося, що доброї половини назв не повинно бути! Людям кажуть неправду, що міняти назви вулиць чи зробити україномовні таблички надзвичайно важко і страшенно дорого. Але спробуй доведи потім всім, що їх обманули. Значно дорожче для нації обійдеться низький рівень патріотизму. Ми ж бачимо, в яку копійку виливаються події на Донбасі...»