Про родину біженців із Росії
або Чому в християнському регіоні так мало милосердя
«Біженці для Європи — це шанс змінитися на краще» — так, пам’ятаю, називалася одна з березневих статей у «Дні». Тоді ще подумав: не лише для Європи — для України також. У нас вистачає біженців і переміщених, і при правильному ставленні до цієї проблеми суспільство може мобілізуватися й стати значно кращим. А якщо ні, то воно може деградувати, і вже точно — збідніє. Формула успіху загалом проста: всяке добро повинно бути підтримане й винагороджене, а всяке зло — покаране.
КРИМЧАНИН ВОЮЄ В АТО, А ЙОГО ДРУЖИНУ З ДІТЬМИ ВИСЕЛЯЮТЬ ІЗ КВАРТИРИ...
Якось мені зателефонував із Києва знайомий кримчанин і попросив допомогти в скрутній ситуації його землякам. Мовляв, глава сім’ї воює в зоні АТО, а в цей час його дружину з двома неповнолітніми синами виселяють із орендованої у Львові квартири. Виявляється, хазяйка знайшла вигіднішого клієнта, ніж кримчани. Приїхала з двома поліціянтами, трьома нацгвардійцями, ще з якимись «тітушками»... Кричала так, щоб усі сусіди чули, — мовляв, хоче виселити з квартири сепаратистів. Ну хто ж у Львові заступиться за сепаратистів? Молода мама спочатку захищалася, а потім не витримала тиску й попросила три дні на пошук нової квартири. На тому й розійшлися. Виявилося, що львів’янка зовсім не мала рації, бо існував договір, згідно з яким про перегляд орендної плати треба попереджати заздалегідь. І ще вияснив для себе одну деталь: ці кримчани свого часу вистояли в Сімферополі довгу чергу, щоб відмовитися від російського громадянства. У Львів поїхали (розглядався й варіант Одеси), бо були певні: «русский мир» сюди ніколи не прийде. «Русский» не прийшов, але й український виявився не набагато кращим. Інша важлива деталь: і мама, і двоє симпатичних синочків гарно розмовляють українською. За що ж їх звинувачувати у сепаратизмі? Ветерани АТО, дізнавшись про цю історію, дорікали молодій мамі: чому не зв’язалася з ними? Але не настільки у нас ще розвинуте громадянське суспільство, щоб люди в потрібний момент знали телефони тих, до кого можна звернутися у важку хвилину.
СИБІРЯК НА МІТИНГУ ЗАЯВИВ, ЩО КРИМ — УКРАЇНСЬКИЙ
Свого часу Олексій Дячков симпатизував відомому артистові й «народному губернаторові» Алтаю — Михайлові Євдокимову. Це був не лише талановитий актор, а й свого роду алтайський «Вацлав Гавел». Зрозуміло, що навколо нього гуртувалися найпередовіші жителі Алтайського краю. Олексій продовжував боротися за правду і після смерті Євдокимова. Багатьом чиновникам і можновладцям дорогу перейшов... Навіть виявив своє правдолюбство на мітингу в Рубцовську, який відбувся 14 березня 2014 року, — за два дні до відомого псевдореферендуму в Криму. Олексій Дячков, чийого прадіда депортували в Сибір із Західної України 1939 року, сказав, що Крим — це українська територія, і нема чого Росії туди лізти. Для місцевих силовиків це вже було занадто... Через кілька днів знайомі попередили про запланований арешт Олексія. Наступного дня, взявши Наталю — свою цивільну дружину — і трьох дітей, опозиціонер сів на літак о шостій ранку і вилетів до Москви. Ввечері всі п’ятеро приземлилися у Львові.
А ЩО, КОЛИ ЦЕ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?
Труднощі лише зміцнили союз двох молодих людей. Наталя тепер вагітна, очікують хлопчика. Навіть ім’я для майбутнього новонародженого «консенсусом» погодили — Богдан. Це буде правнук того самого репресованого 1939 року галичанина. Ось ця взаємна любов і тримає біженців із Росії «на плаву», хоча в інших вже давно опустилися б руки від тих поневірянь, які випали на їхню долю. Найгірше те, що за два з лишком роки сибіряки так і не змогли отримати статус біженців. Вважають, що існує негласна вказівка — всіма способами обмежувати потік біженців з Росії.
Коли розповідав друзям про Олексія Дячкова та його молодіжну «бригаду», дехто ділився сумнівами, мовляв, росіяни засилають сюди своїх людей сотнями, а за певних обставин неодмінно використають їх проти України. Ну, тоді сам Бог велів оточити цю родину увагою спецслужб. Хай би майбутні розвідники й контррозвідники проявили милосердя, ходили по хліб і молоко, купували підгузники, забирали дітей зі школи, а заодно повчилися б у потенційного російського «резидента» жертовної любові до своєї Батьківщини. Це ж яким першокласним агентом треба бути, як треба любити фах розвідника, щоб місяцями працювати без вихідних, жити впроголодь, примудритися знаходити час для українських бюрократичних інстанцій, водночас бути люблячим батьком (я був у них і переконався, що діти також люблять Олексія) і взагалі витримати два роки нелегких випробувань... А якщо він все-таки справжній опозиціонер? Якщо він любить Україну, і в ньому проявилися волелюбні гени репресованого прадіда? Нам що — не потрібні проукраїнські освічені люди, які добре знають Росію? Олексій і Наталя мають економічну освіту, не вживають алкоголю, мріють поставити на ноги чотирьох дітей, а якщо дасть Бог, то й більше... Хочуть виховати їх справжніми патріотами України. В родині, до речі, намагаються спілкуватися українською. У дітей це виходить добре, у дорослих трохи гірше, але ж не все дається одразу. Головне — правильні установки. Може, навала біженців із Росії нам справді загрожуватиме в майбутньому, але ж не зараз! Найприкріше те, що в такому релігійному регіоні, як Галичина, не так уже й багато прикладів діяльного християнського милосердя...
Гріх спокійно спостерігати, як втрачають віру в суспільство ті, хто міг би стати його опорою! Олексій Дячков і сам готовий підставити своє плече знедоленим. Але ж треба спочатку на ноги встати, хоч якось узаконити своє перебування в Україні. Інакше родину не прогодуєш, і взагалі постійно почуватимешся в «підвішеному» стані. Щоб позбутися суб’єктивної оцінки, організував кілька зустрічей Олексія з поважними львів’янами. Громадські діячі, кандидати наук, професори... Не полінувався поїхати в Київ до отця Макарія (УПЦ КП), який особисто знає Олексія. На всіх людей російський опозиціонер справив добре враження: розумний, щирий. А ось вплинути позитивно на його долю вони чомусь і всі разом не можуть. Щось не так із нашим суспільством?
