Про війну та мобілізацію

Війна і армія — зараз це дві найзлободенніші і найбільш взаємопов’язані теми. Крім усього іншого війна показала відсутність чіткого, сталого  розуміння ролі і місця армії в суспільстві. Не в абстрактному суспільстві, а в нашому, українському. Я не військовик, але виріс у родині кадрового офіцера, який пройшов усю війну з фашистською Німеччиною. І, як гуманітарій,  хочу висловити свою думку з двох питань, які стосуються армії.

Понад рік тому я написав статтю з критикою відмови від загального військового обов’язку. Статтю не було опубліковано. Тоді це було зрозуміло. Зараз про відновлення призову говорить Президент країни, Верховний головнокомандувач. А також про відновлення початкової військової підготовки в середній школі.  Це — вимушена реакція на реальність. До речі, така ж реальність змусила Швецію (не члена НАТО) відновлювати загальну військову повинність.

Для мене, як для людини «раньшого времені», все зрозуміло — йдеться про відновленні старої, звичної та ефективної змішаної структури армії: професійне ядро і нові  призовники, які щороку прибувають. При поверненні на громадянку призовники стають підготованим, грамотним військовим резервом, який готовий у будь-який момент встати до лав ЗС. Але тепер намагаються винайти якийсь триколісний велосипед. Молодь із АТО у Верховній Раді пропонує створити Українську військову організацію (?).

З чуток у Генштабі (!) Міноборони планують організацію територіальних військових структур. А це ж як? За своє село? За свій   район? А далі ні ногою? Як у громадянську?  З погляду фінансів ідея зрозуміла. Те, що зараз формуються добровольчі загони за територіальною ознакою, так  це від безвиході, викликаної розвалом армії. Це ж усім зрозуміло. Але з погляду воєнної логіки — абсурд. Як і те, що вся військова операція тримається, практично, на волонтерах. Честь їм і слава!  Але  XXI  сторіччя, панове! Армія — це, перш за все, жорстка вертикальна централізація. Це єдиний цілісний організм. Причому, загальнодержавний. Ми бачимо, як відсутність централізації обертається загибеллю сотень наших бійців на сході України.

Пропонована змішана система — найбільш оптимальний варіант. Професійне ядро:

—  ті, для кого служба в армії — їхнє покликання, їхнє життя. Це випускники різних військових навчальних закладів у першу чергу. Це офіцерський корпус.

—  контрактники: сержантський корпус; відслужив, заробив гроші, всілякі пільги та перейшов на цивільну службу. Нормально. Лише, як говорить Валентин Бадрак (див. «День» №216 від 18.11.2014), для них «потрібно втілювати житлову, освітню програму, забезпечувати бійців медичним страхуванням, розв’язувати питання пенсії». І заробітна платня не 6 000 гривень.  І коли ми зможемо це все реалізувати?  Пригадуєте — скільки офіцерів (!) сьогодні не має власних помешкань. Контрактники — це красиво, по-європейськи, по-американськи. Але ще років 20-30 ми це не потягнемо. 5% від ВВП? Так це дивлячись який ВВП.

Років 40 тому мій друг із Сирії страшенно здивувався, коли побачив у тролейбусі полковника. Я спочатку не зрозумів, чому тут дивуватися, для нас річ звична. «У нас у Сирії лейтенант після здобуття диплома отримує від держави кредит на покупку власного будинку та машини. Він зобов’язаний підтримувати честь і гідність офіцера». Коли ми досягнемо такого рівня можливостей? Ось тоді й говоритимемо про контрактників як про основу армії.

А, поки що, довкола професійного ядра  — призовники. За 2-3 роки вони придбають військовий фах  і завше будуть готові до негайних дій. Захист Батьківщини має бути, врешті-решт, не справою невеликої групи професіоналів і любителів гострих відчуттів, а  обов’язком кожного дієздатного чоловіка (за бажанням — і жінок) після 18 років. У статті «Яка армія потрібна Україні» автор москвич Б. Соколов («День» № 199 від 24-25.10. 2014) радить: «За умов, що склалися, найбільш реалістичним сценарієм є поступове створення професійної армії при тимчасовому збереженні призову». Цілком згоден із останнім. Звичайно, тимчасово; ми обов’язково скасуємо призов тоді, коли, як говорив їхній попередній Президент, кожен росіянин прокидатиметься з думкою — а що я сьогодні можу зробити доброго для українців?». Лише тоді. Не забуваймо, що географію змінити не можна. І народ — теж!

Ще один важливий момент щодо призову. Ми багато зараз говоримо про інформаційну війну як важливу складову сучасної гібридної війни. За цим терміном приховується, власне, боротьба ідеологій. Ми чомусь недолюблюємо це поняття. Адже йдеться саме про формування в умах молоді необхідних для нас, українців, моральних норм, ціннісних орієнтирів, розуміння подій, які відбуваються. Призовники являють ідеальний об’єкт для цілеспрямованої ідеологічної роботи: їх організовано в постійні компактні групи  (взвод, чота), 24 години перебувають під контролем, інформаційний простір довкола них легко контролюється.  Комусь, зацикленому на так званій толерантності, це може не сподобатися. Хочу нагадати відомі слова Бісмарка після перемоги у франко-прусській війні, результатом якої стала поява єдиної Німецької імперії: «Війну виграли вчитель і капелан». Стрункий виховний, ідеологічний ланцюжок — від школи до армії. Його результатом стала поява німецької нації.

Вчителі у нас є. Потрібно лишень значно підвищити їхній суспільний статус. Хоча б як у Мексиці — платня 40 000 доларів на рік; стати вчителем можна лише за великим блатом, бо місце вчителя передається у спадок. Не знаю, хто в нас може бути замість капелана. В СРСР це були комісар — політкерівник -заступник командира з  політчастини. Система, однак. Якийсь аналог має бути і в нас. Грамотні, культурні, широко освічені офіцери. Якщо інформація стала полем бою, значить, її повинні вести професіонали. У Міністерстві інформації має бути спеціальний департамент, орієнтований на роботу для армії. І не потрібно зводити все до телебачення. Якщо через таку армію пройде все підростаюче покоління, ми матимемо інше суспільство. Ми матимемо сильну армію, яка спиратиметься на потужні суспільні підвалини. Ніколо Макіавеллі говорив: «Хто має добру армію, той має добрих союзників».