Про якість і «неякість» статей за радянських часів

58 років у журналістиці, а останні 51 — редактор однієї й тієї ж газети.  Мабуть, небагато хто в Україні може так про себе сказати. Сьогодні Володимир Романцевич не лише редагує студентську газету Кіровоградського педуніверситету «Університетський меридіан», а й працює редактором  редакційно-видавничого відділу вишу, вносить правки в статті доцентів та професорів, які друкуються в збірнику «Наукові записки». За знаннями рідної мови з ним мало хто може зрівнятися.

Народився Володимир Костянтинович у голодному 1932-му в селі Хмельове Маловисківського району на Кіровоградщині. Після семирічки вступив до Новомиргородського педучилища. 1955-го отримав диплом учителя початкової школи. Роботи за фахом не знайшов, тому влаштувався завідувачем клубу. При сільській раді кілька разів на місяць проводив заняття з політосвіти редактор Новомиргородської райгазети «За соціалістичну перебудову» Христофор Соколовський. Він і запропонував Романцевичу роботу в редакції літпрацівником-коректором. Під час вільних від коректури днів готував різну інформацію для тижневика.

Узагалі за 58 років роботи в газеті було багато ляпів, смішних історій. Одного разу секретар райкому партії Григорій Безвушко взяв Романцевича із собою перевірити роботу колгоспних дитячих ясел і дати матеріал у газеті. «Емка» секретаря зупинилася в селі Оситній. Безвушко пішов у контору сільради телефонувати, а журналіст сидів у машині.

«Улітку я голив голову. На той час на Кіровоградщину мав приїхати Микита Хрущов. У містах і селах наводили блиск, сподівалися, що до них завітає бритоголовий керівник партії. Очевидно, хтось із жителів Оситної побачив в «емці» бритоголового чоловіка й сприйняв його за генсека. А коли автомобіль вирушив у напрямку Панчевого, сільчанин зателефонував туди, щоб попередити: до вас їде Микита Сергійович! У Панчевому містилася зона МТС. Назустріч «емці» звідти виїхали кілька машин. Райкомівський «Москвич» загальмував, а із зустрічних машин вийшли голова сільради та голова колгоспу, секретар парторганізації. Вони здивовано запитали в Безвушка: «А де ж Микита Сергійович?» Якого сміху потім було із панчівськими керівниками!», — пригадує Володимир Романцевич.

Володимира Костянтиновича не полишала думка про навчання у виші. Однак Соколовський не хотів відпускати цінного працівника. Та 1960-го, коли редактор був у відпустці, Романцевич усе ж таки вступив до Кіровоградського педінституту.

В інституті виходила багатотиражка «Радянський студент». Володимир Костянтинович спершу дописував до газети й щотижня  вичитував її матеріали в обласній друкарні. 1962 року з’явилася посада секретаря редакції. Романцевичу запропонували працювати секретарем і перейти на заочне навчання. 1965 року ввели посаду редактора газети. Відтоді Володимир Костянтинович працює редактором.

У 60—70-х роках минулого століття в педінституті часто бували класики української літератури. «Пригадую цікаву, мудру оповідь Михайла Стельмаха, — говорить Володимир Костянтинович. — Поруч зі мною сидів доцент кафедри історії КПРС. Він прорік таке: «Безідейний виступ цього письменника, бо не згадав керівної ролі партії». Мушу сказати, що не раз доводилося чути на зборах від суспільствознавців критику деканів, які не ставили першими парами історію КПРС, філософію, політекономію, науковий комунізм. Математику, фізику, мову чи літературу можна, мовляв, слухати й на третій або четвертій парах. Тоді вважалося, що виш має готувати передовсім ідейних бійців партії».

У ті часи українська освіта не мала національного духу, змісту. Орієнтація була на Москву, на КПРС. Газета перебувала під пильним контролем партійних органів, без печатки цензора вона не могла вийти. Інколи цензор міг викинути вірш і навіть статтю.

«Якось Ленінський райком партії зобов’язав редакцію багатотиражки давати в газеті матеріал про засідання райкому. Після виходу газети секретар райкому зателефонував секретарю парткому педінституту із скаргою на редактора, що той дав «неякісну замітку». «Як я не намагався з’ясувати, у чому полягала ця «неякість», секретар парткому нічого не міг сказати. Я зрозумів, що секретарю райкому не сподобалося, що мало було написано про його виступ на засіданні», — говорить  Володимир Костянтинович.

Вихід газети 1990-го зі статтею «Для чого інститутові потрібен партком?» став своєрідним вибухом бомби. Тижневик навіть потрапив у залу Верховної Ради. Написав текст доцент Володимир Панченко, нині професор Києво-Могилянки. Стаття обійшла провідних викладачів інституту, і вони поставили під нею свій підпис.

«У цьому номері вже не було гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», — пригадує Романцевич. — Замість органу парткому, ректорату значилося: «Газета колективу викладачів, студентів...». Так і зараз написано.

Було в газеті надрукувано й статтю «Досить фальшивих обіцянок» із критикою КПРС. Сполошилася місцева влада. Секретар міськкому партії Валерій Мішура скликав нараду редакторів багатотиражок, щоб піддати критиці редактора «Освітянського гарту». Володимир Костянтинович відбивався від нападів Мішури. Романцевича навіть викликали до обласної прокуратури. Там сказали, що ним цікавиться Генеральний прокурор Потебенько.

«За півстоліття було багато студентів, які співпрацювали з газетою, виділялися у студентському середовищі, — говорить Романцевич. — Узяти хоча б Євгена Марчука. До речі, я  колись писав листа Леонідові Кравчуку, на той час депутату Верховної Ради, пропонував ініціювати висунення Марчука кандидатом у президенти України».