Приватизаційна привабливість традиції
Давно «відставлений» парламентом прем’єр Єхануров, який тепер ще й звільняється за власним бажанням — «кульгава качка», як кажуть американці, — широкими мазками змалював для свого наступника (наступниці) перспективи розвитку країни. Серед них одне з перших місць посідає «максимально повна приватизація».
Що приватна економіка працює набагато ефективніше від державної — відомо всім і давно. Щоправда, теоретично: всі вже забули, звідки їм це відомо. І тільки нам (екс-громадянам країни Рад) випало велике щастя на власній практиці (шкурі) пізнати істину (як навчає марксизм-ленінізм, тільки практика є абсолютний критерій істинності будь-якого знання).
Чому ж після п’ятнадцяти років приватизації у пострадянській Україні потрібно все ще нагадувати про очевидне і, більш того, — намічати як перспективу? Тому що надто важко і надто малими краплями видавлюється з пострадянської людини принцип «усе навколо колгоспне, все навколо моє».
Інтернаціонально-революційна максима «Лишь мы владеть землей имеем право, а паразиты — никогда!», яка прижилася на українському грунті, тлумачилася пострадянськими українськими чиновниками досить обширно: не лише земля, але й будь-яка хоч трошки приваблива для покупця держвласність ховалася під захист закону (див. постійно оновлюваний Верховною Радою список об’єктів права державної власності). До приватизації визначалися об’єкти, які не представляли особливого інтересу для інвестора. (Нечисленні ласі шматки загальнонародного надбання або міняли статус власності із загальнонародної на олігархічну, що траплялося внаслідок розбирань «по понятіях», або, коли різноспрямовані олігархи наполегливо не хотіли зрозуміти один одного, держвласність залишалася нічийною.)
Тому гасло поточного моменту — підняти інвестиційну привабливість об’єктів приватизації. Нарешті вирішили продавати об’єкти разом із землею, на якій вони розташовані. Як точно зазначив міністр Пинзеник, приватизовані раніше підприємства як і раніше, лише «ми» володіти маємо право (не плутати з однойменним виборчим блоком!), а «паразити» нехай обзаводяться крилами і разом зі своїми підприємствами бовтаються у підвішеному правовому стані. А скільки списів ламається у боротьбі за право/заборону продажу сільгоспугідь!
Проблема приватизації землі дивна тим, що точно вказує на субстанцію приватизаційної привабливості взагалі. Земля — це непорушність (не-рухомість), незмінність, вічність. Вона приносить дохід за будь-якої погоди, дає незалежність і значущість землевласнику. Древній Рим тому став Вічним, що його легіонери негайно захоплювали плугом те, що раніше було завойовано списом. «Велич Риму була заснована на володарюванні громадян над землею і на тісно зімкненій єдності такого міцно прив’язаного до землі населення» (Т. Моммзен). «Земля — єдине на світі, що має цінність — бо вона — єдине, що вічне! Єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротися… і померти!» — повчав безтурботну Скарлетт О’Хара її батько.
…У чеського пивовара якось запитали: що треба, щоб зварити хороше пиво? Хороша вода, хороший солод, хороше обладнання і … триста років традиції. Вода, солод та обладнання, інакше кажучи, все рухоме, змінне, вироблюване проблеми нині не становить. Вічне, незмінне, традиційне — ось справжня проблема. Можна купити суперсучасну газонокосарку і найняти кваліфікованого британний англійський газон ви отримаєте не раніше, ніж через триста років щоденної косовиці.
Немає нічого більш цінного, ніж жива добра традиція. Традиція, як справедливо зазначив російський Карамзін, — взагалі душа держав. Вічна і незмінна. Тому, по ідеї, повинна бути об’єктом з максимальною приватизаційною привабливістю.
Приватизацію традиції можна розуміти буквально: наприклад, як передачу (поки що ще тих, що збереглися) древніх садиб та замків на умовах сервітуту до рук відповідальних власників. Та й приватизація орної землі фактично означає приватизування традиції. Гасло «Земля — селянам!» є передусім закликом до збереження земельності, духовності (на відміну від «Фабрики — робітникам!» — заклику, який веде не тільки до економічного розвалу, але також до космополітизму з бездуховністю). І лише потім уже заклик до збільшення намолотів та підвищення надоїв. Недаремно ж у всьому світі своїх селян держава економічно підтримує, а не купує дешеве за кордоном. Береже свою душу.
Приватизувати традицію можна за допомогою приватизації підприємств з давніми традиціями. Але де їх знайти? От, скажімо, у нас у Харкові є Новобаварський пивзавод, що розташований у районі Нова Баварія і випускає однойменне пиво. Завод у дореволюційні часи заснував німець, виходець із Баварії. Не було б двох світових воєн, не пережила б наша країна таризму, сьогодні, напевно, харківське «Новобаварське» конкурувало б з «Bavaria». А так — традиція вмерла. Точніше, її вбито, і прикладів такого вбивства душі нашої держави предостатньо в українській історії.
Однак є в Україні унікальне підприємство, найстаріше у своєму роді, традиція якого не переривається от уже два століття. Так само, як і попит на його продукцію. Підприємство, здатне динамічно розвиватися і приносити чималий прибуток — якщо з немічних рук держави перейде до рук сильного приватного власника. Це Харківський університет. Найстаріший вищий навчальний заклад України (1805 р.). Колиска українського національного Відродження.
Взагалі незрозуміло, чому підприємства сфери освіти de facto виключено з приватизаційних списків. De jure їх продаж не заборонено: у списку об’єктів права державної власності, який має силу закону, немає жодного вузу. Справа ця — вища освіта — аж ніяк не така депресивна, щоб капітал їм не зацікавився. То ж за чим зупинка?
Усі говорять про реформування, про необхідність зробити реальним держзамовлення на фахівців, про те, щоб держбюджетні гроші, які відпускаються на безкоштовну освіту українців, «ходили» за учнем, про повернення науки до університетів і таке інше, але чомусь найефективніший спосіб вирішення всіх цих проблем навіть не згадується. Так, у нас є приватні вузи, але жоден із них не створився шляхом приватизації державного. Все це «новотвори», і традицією вони поки ще похвалитися не можуть. То що ж — чекати сотні років, щоб ефективність приватного управління об’єдналася з традицією? Чи, можливо, все-таки простіше приватизувати наявну традицію?
Сучасна економіка — економіка знань. Великобританія заробляє на навчанні іноземних студентів більше, ніж отримує Росія від продажу нафти і газу. Від приватизації університетських традицій ми можемо отримати набагато більше, ніж від продажу Криворіжсталі.
Або, принаймні, дізнаємося точно, чого варта на світовому ринку наша університетська освіта…
