Психологія пенітенціарної системи

Заборона і наступне скасування смертної кари в Україні хоч і утверджені під впливом Європи, але Україну до Європи наблизили мало, проте нас трошки похвалили, що «правильним шляхом ідете, тов.., тобто панове!»

Звичайно, приємно, коли сприймають нас як цивілізовану європейську державу, але було б іще приємніше, якби ми такою державою дійсно стали не тільки за зовнішнім камуфляжем, але й за внутрішньою суттю, життям народу і ставленням до кожного громадянина особисто.

Може здатися, що я виступаю проти гуманістичних нововведень, за протиставлення України Європі, взагалі, за таке собі сучасне хуторянство. Звичайно, ні, тільки я вважаю, що найкращі нововведення мають бути підготовлені з урахуванням конкретних обставин і прийматися не раптово, коли вже аж пече, а після підготовки суспільства як на рівні свідомості, так і за матеріальним забезпеченням.

Сьогодні ж назріває прийняття іншого рішення — реформування закладів пенітенціарної системи, тобто тюрем. А наші державні мужі сплять (скоріше, розв’язують власні проблеми), а потім на нас раптово впаде ще одне рішення про забезпечення в тюрмах умов за стандартами Європи. Я за таке рішення, але підготуймося заздалегідь хоч до нього.

Почнімо із психології покарань, завдання яких — забезпечити певну стабільність, відвернути від злочинів переважну частину людства, ізолювати тих, котрі схильні до них і ніколи не виправляться, і довести тим, котрі схильні, але вагаються, що покарання невідворотне.

Одна з умов покарання: в тюрмі має бути гірше, як на волі. Але, як стверджує психологія, при цьому не можна переходити певної межі, бо тоді сенс покарання цілком утрачається і його система перетворюється на заклади виховання жорстокості, взаємної ворожості, антигуманізму. У наших умовах цю межу давно перейшли, і, в результаті, не в закладах покарання привчають людей до нормального життя, а принципи «зони» проникають у наше суспільство. Тому створення гуманніших умов у закладах пенітенціарної системи є нагальними. Однак ураховуючи психологію покарань, треба одночасно поліпшити життя громадян, основної частини суспільства поза «зоною», розвивати систему виховання та освіти, прищепити людям смак до нормального, вільного життя, щоб тільки думка про те, що вони проведуть два-три роки в окремій камері з усіма вигодами, три-чотиригодинним телевізором та недільним телефоном викликала в них жах. Сьогодні ж досить велика частина наших громадян погодилася б пожити у таких умовах, відпочити кілька років, а може, й залишитися до кінця життя.

Потрібне гуманне ставлення державних установ до своїх громадян, кожної людини та її проблем (інакше для чого ж держава?), тоді поліпшення умов у закладах позбавлення волі й уся пенітенціарна система почнуть виконувати свої завдання. Порушувати питання про гуманізацію тюрем (10 доларів за день на засудженого) і одночасно заганяти освіту, культуру, науку, медицину в глухий кут — нонсенс.

Коли відміна смертних вироків аргументується некомпетентністю судових органів і можливими помилками, мені стає моторошно. Звичайно, помилки неприпустимі, а випадок, коли студент, що підробив проїзний квиток і ошукав державу на 18 гривень, отримує таке ж покарання, як і злодій, що пограбував десятки помешкань, — змушує думати не про скасування покарань узагалі, а про нагальність реформування самої судової системи.

Ми вибрали шлях демократизації та гуманізації суспільства, але не слід розраховувати, що, віддавши свої права народним обранцям, «гарному президентові», «правильній партії», ми отримаємо бажаний результат. Тільки постійний контроль із боку народу, ефективний зворотний зв’язок між ним і державними структурами сприятимуть цьому. І преса є найголовнішою ланкою в цьому процесі.