Розбавляти життя світлими фарбами...

Ростислав ШИМАНСЬКИЙ, голова Сереховичівської територіальної громади (Старовижівський район):

— Подивився репортаж із засідання комісії обласної ради по сільському господарству, де розглядалися питання фінансування з обласного бюджету певних програм. Фінансується лише єдиний напрямок — дотація власникам трьох і більше корів, на суму по 150 гривень на корову на рік. На мою думку сільського жителя, це проблеми збереження корів у селянських господарствах не вирішує... Дайте навіть по 3 тисячі гривень на корову, а не по 150, все одно це даремна трата коштів і популізм. Дотувати потрібно вироблену продукцію, і літр молока від виробника має коштувати хоча б 25% від ціни того ж молока в магазині.

Лише тоді селянам буде цікаво утримувати корів, а не працювати собі у збиток, і вони самі подбають і про поголів’я, і про племінну худобу. Тому не обманюймо самі себе. Якщо це не усвідомити, не заробить ніхто — ні селянин, ні заготівельник, через відсутність молока. Бо молока вже немає, а те, що в магазинах, важко назвати молочними продуктами. Можливо, ще десь і є 10 корів у когось в господарстві, але набагато більше сіл, де така кількість корів залишилася на все село. Підтримую думку, що необхідно створювати культурні пасовища. А от гроші на проєкти під них — теж даремне витрачання коштів, аграрії і без проєктів знають, як це робити. І замість ста гектарів «пасовища», зарослого чагарниками та лозами, краще створити 20 гектарів культурного пасовища. А решту, 80 гектарів, передати тому ж аграрієві для вирощування сільськогосподарських культур і отримувати громаді орендну плату. І чергувати поле за принципом сівозміни... І порядок буде, і ефект, і користь для всіх, зокрема  і містян, бо споживатимуть натуральне.

Молока взагалі скоро здавати не будемо, розбирають на місці. А на цьому багато хто непогано заробляв (заготівельники, молокозаводи). Відновлення поголів’я за рік-два не відбудеться. До речі, в мене є корівка, цікаво, чи в багатьох голів територіальних громад є така «екзотика»... Хоча тримав і 5. Потрібно ж було за щось жити і дітей вчити. І не плакався нікому, що 20 років працював на мінімалку і всі податки сплачував. Тепер отримую більше, когось це душить, але часу на худобу, та й здоров’я того — вже нема. І діти виросли, роз’їхалися, так що однієї вистачає.

Жанна БIЛОЦЬКА, журналіст (м. Володимир-Волинський):

— Кілька днів у стрічці новин гуляє опитування щодо музики у парку «Слов’янському». Люди ніби й не проти. Чесно кажучи, чим вона може заважати? Якби лунала голосно, так, це було б проблемою для мешканців навколишніх будинків. А так її майже не чутно. Зате настрій піднімає. Та, як бачимо, усім не догодиш. Цікаво, як живуть у великих містах, де цілодобово шум і гам? Для прикладу, Львів. А народ звик. Бо розуміє, що живе не в селі, де тиша.

Міський голова розповів на брифінгу, що хочуть відновити фестиваль, який збирав тисячі людей та сотні артистів. Знову невдоволення. Війна, дороги, безробіття... Можна подумати, до того їх не було. Війна не заважає красти чиновникам, заробляти на ній, але, попри це, військові захищають країну. Крім того, на фестиваль збираються витрачати гроші не з бюджету. Єдине, що може виявитися перешкодою у його проведенні, — коронавірус. І хто б що казав, як на мене, місту потрібно щось таке, щоб воно трохи ожило. Бо воно мертве. Мертва промисловість. Мертва медицина. Мертвий бізнес. А вірус його добиває до кінця. То, може, варто починати з малого? Навіть із тієї музики, яка хоч трохи, але підіймає настрій містянам. З відродження фестивалю, на який їхатимуть люди і популяризуватимуть Володимир. Бо новостворений центр туризму буде сам на тих роверах їздити, які закупив для туристів. Чому ніхто не був проти фестивалю 20 років тому, а летів на стадіон, щоб побачити артистів та файно погуляти? Тоді теж не було доріг і заводи закривалися. Але це не мало відношення до заходу, на якому три дні у рік гуляло все місто.

Хтось скаже, що зараз не ті часи. Але у всі часи люди знаходили час для дозвілля. Проблеми були, є і будуть, і їх варто вирішувати окремо. А от життя проходить. І якщо його не розбавляти світлими фарбами, можна звар’ювати. Особливо у нашому сірому містечку, яке застрягло у минулому...

Оксана КАРДАШ-ЛИС, завідувачка відділу дитячого та сімейного читання Волинської обласної бібліотеки для дітей:

— Напевно, як і більшість людей, я зустріла карантин весною 2020 року з великою дозою оптимізму та вірою, що все скоро закінчиться, і навіть раділа, що раптом з’явився час для відпочинку, читання книжок, вирішення домашніх побутових проблем. Поступово прийшло розуміння, що це всерйоз і надовго. І тоді виникли розгубленість та нерозуміння, а що ж далі? Адже, працюючи у дитячій бібліотеці і проводячи мало не щодня цікаві заходи, свята, майстер-класи, я раптом втратила можливість живого спілкування з читачами — як дорослими, так і дітьми, з якими так любила ділитися чимось новим та цікавим. Сказати, що мене це засмутило, це нічого не сказати. Загрозу втратити зв’язок із читачами відчули не лише бібліотеки, а й письменники, видавці, книжкові магазини. І справа не лише у фінансах. Адже на період жорсткого карантину не можна проводити «живих» презентацій, зустрічей, конкурсів, літературних фестивалів та інших дійств, які так полюбилися багатьом книгоманам і були добрим стимулом для дітей товаришувати з книгою.

У період послаблення з тими обмеженнями теж не назустрічаєшся. Та хто сказав, що потрібно скласти руки і просто змиритися, що в нових складних умовах ми поза бортом і не знайдемо себе? Гуманітарії, попри безліч жартів про їхню непристосованість до життя, — народ живучий та дуже кмітливий. Багато людей, причетних до популяризації книги, активно запрацювали у соцмережах. Адже інформацію можна подавати різними шляхами і робити це цікаво, креативно та творчо. Про те, що сторінки бібліотек потрібні у соціальних мережах, стало зрозуміло, коли лише за декілька місяців кількість наших підписників зросла втричі. Саме бібліотеки почали проводити онлайн-зустрічі з улюбленими письменниками, організовувати найрізноманітніші флешмоби, конкурси, відеознайомства з цікавими книжками, створювати буктрейлери та презентації новинок літератури, робити онлайн-читання книжок. На фоні статистики, яка лякала, абсолютно різних стверджень і порад, страшних повідомлень та істеричних коментів під ними, сторінки книгозбірень стали тим острівцем спокою та позитиву, яких так останнім часом бракувало всім. Бібліотеки, які колись називали «аптеками для душі», на період карантину стали як ніколи відповідати цій назві. Отож, приємного лікування хорошими позитивними книжками в холодні зимові дні. Будьмо здорові не лише тілом, а й душею!