Рятували, ризикуючи життям

Для волинських євреїв рік 1941 був важким, а 1942-й став трагічним. Нацисти, щойно захопивши нові території, негайно бралися розв’язувати «єврейське питання».

...Ми, діти війни, від батьків знали про євреїв переважно як про торговців. Хоча серед них були й є лікарі, музиканти, письменники, інженери, архітектори, військові, ювеліри... Та якої кваліфікації!

У нашому багатонаціональному селі Доросині Рожищенського району (а тут мешкали понад 450 українських сімей, 23 німецьких, 32 польських, 7 чеських) було лише п’ять єврейських родин, які займалися переважно дрібною торгівлею, розповідав мій тато Володимир. Але серед них він назвав мені й представників трудових спеціальностей. «Якою кравчинею,  — згадував, — була Майзер Бруха, молода євреєчка. Як знала свою роботу! З якою відповідальністю ставилася до неї! А у Крайзера кравецькій справі вчилися навіть деякі мої молоді ровесники. Серед доросинівських євреїв був і коваль. Кузня його стояла в центрі села, де зараз обійстя Руслана Михалюка. Який то був коваль! Коли він вам зробив плуга чи рало, то вони ні на цаль вліво, ні на цаль вправо, ні на сантиметр униз, ні вгору — як по маслу йшли».

Євреї були люди тихі, привітні, високої моралі в побуті. Скажіть: ви десь чи коли-небудь бачили п’яного єврея?! Чи, можливо, чули якусь матюкню від нього? То-то!

Нацисти зневажили усе те, перекреслили моральний рівень євреїв та їх самих — гнали всіх до могил. Ті, кому якимось чином вдалося уникнути того жахного Рожищенського гетто, намагалися якось вижити, перебути страшний час. Шукали приховку по хлівах, сарайчиках, клунях, дровітнях, а то й просто у стіжках соломи. Шукали притулку по селянських домівках. Як не для себе, то хоч би для своїх діток. Шукали у селян розуміння, співчуття — шукали їхньої доброти... І знаходили. Наведу декілька вражаючих прикладів цього християнського милосердя і людського подвигу.

32-РІЧНИЙ МОТЬО

Моя двоюрідна сестра Наталія Хмільовська (по чоловікові Давидович, із 1950 року мешкає в Тихотині) нещодавно під час зустрічі уточнила мені подію початку липня 1941-го. До їхнього обійстя, що на хуторі Страхолин — по дорозі на Кияж, перед світанком, крадучись у малиннику, що підходив аж до хати, обережно постукав у шибку оселі односелець Мотьо. Він був напівголий, весь у сажі. Батькові Іванові, з яким дружив, тремтячим голосом розповів, що ледве врятувався від облави поліцаїв, бо заліз у димар, коли ті підходили з обшуком до його хатини. Просив тимчасово десь заховати.

«Тато, — каже Наталія Іванівна, — облаштував йому потаємне місце в клуні, де вже склали сіно. Там він знаходився з місяць, поки сусід випадково не побачив, коли він вночі виходив на подвір’я подихати свіжим повітрям. Щоб вберегтися від доносу, батько перевів 32-річного єврея Мотю до швагра Захара Войтюка — на віддалений хутір Кияжниця».

Там із нещасним господарі також ділилися їжею і деякий час давали йому прихисток. Захар згодом із села приніс трагічну звістку: поліцаї вбили його матір, дружину і доньку за те, що не видали чоловіка. Згодом місцеві підпільники переправили втікача на Камінь-Каширщину в партизанський загін «Крука» — Коніщука.

МОЙШЕ БОРУХ ІЗ РОДИНОЮ

Готуючи з вчителем Степаном Швансом художньо-документальну книгу «У вихорі війни», ми змогли дослідити ще кілька сміливих вчинків наших землячок — Агафії Стадник, Горпини Чабанчук та жительки з села Баб’є (нині Квітневе) Панасіни Нечипорук. Агафія всю осінь і зиму 1942-го переховувала у своїй клуні та в льоху Мойше Боруха і його дружину з малолітнім сином Абрамчиком. Коли з обшуком навідалися до неї два поліцаї, вдовиця задобрила їх могоричем. Пообідавши, один із них вже під хмелем промовив: «Тітко, ми знаємо, що вони у вас. Хай собі будуть. Тільки ви обережно з ними. Ми — то свої, а можуть прийти... чужі. Бо нам такий наказ: спроваджувати євреїв у гетто».

Тоді Агафія спромоглася лише промовити: «Дякую тобі, парубче, за людяність. Бог все бачить, і тобі, може, колись у біді Він допоможе».

А ось до Горпини Максимівни якогось дня з погрозою навідався сам станичний Василь Задорожний. «Нам донесли, — сказав він, — що ви переховуєте сім’ю євреїв». На цю розмову нагодився чоловік Іван. Він вмолив Задорожного не забирати нещасних. Пообіцяв перевести їх в інше село, щоб йому не було неприємностей за невиконання наказу.

Переховувалися деякий час євреї й по інших господах села. Були вони в Дем’яна Семенюка, Фелька Крашевського та Івана Шинкарука з Кияжа.

ЕСТЕРКА

Про жертовний вчинок Панасіни Нечипорук мій вчитель-літератор у названій книжці вмістив окремий грунтовний нарис «Естерко! Тепер ти — Галя». У ньому йдеться про трагічну долю дрібного торгівця Мойши Федери, його дружини Сари та доньки Грети, які мешкали в Бабйому. Їх нізащо серед білого дня розстріляли німецькі жандарми. Врятувалася лише найменша донька Естерка        — в цей час вона побігла до сусідки Панасіни. Жінка не злякалася погрози, що за переховування єврейки її можуть вбити, і дала прихисток дівчинці. Із сином Марком у хліві, де тримала корову, під жолобом викопали невеличкого льоха і там зробили тимчасову схованку. Двічі місцеві поліцаї робили обшук у Нечипоруків, але дівчинки не знайшли. Їй дали нове ім’я Галя, а сусідам сказали, що це донька їхньої померлої родички з сусіднього села.

Після війни Естерку забрали в Польщу батьки її матері Сари. А згодом вони всі виїхали в Тель-Авів. Естерка там закінчила інститут, працювала економістом. Розшукала на Волині свою рятівницю, листувалася з нею, а за горбачовської перебудови вперше відвідала село дитинства Баб’є — Квітневе. На жаль, живою вже не застала своєї другої мами Панасіни. Її привітно зустріли син Марко із братом. Про цю хвилюючу історію одна з ізраїльських газет розповіла читачам у лютому 1990 року.

До слова, відізвався листом вдячності за хрущовської відлиги з Ізраїлю до Івана Хмільовського та Захара Войтюка і Мотьо. Він навіть присилав гарні подарунки моїм родичам. Я тоді вже був у 9 класі, то в Захара Гордійовича бачив його листівку-привітання з Новим роком. На ній (пам’ятаю) була світлина будівлі кнесету — парламенту цієї країни. І досі шкодую, що не записав прізвища свого далекого односельця. А всього волиняни в роки окупації зберегли життя одній тисячі євреїв, не зважаючи на загрозу розстрілу.

P.S.: На Меморіалі жертвам Голокосту в Єрусалимі у залі Пам’яті на 1 січня 2016 року вже вміщено 26 тисяч 120 світлин громадян різних країн, які в роки Другої світової війни рятували євреїв та удостоєні звання «Праведник народів світу». З України занесено 2544 прізвища — це четверте місце після Польщі, Голландії та Франції. Серед наших громадян є й імена 11 волинян — Ісака Гнатюка з Маневич, Івана та Оксентії Барбаруків, Івана і Теклі Масло, Сергія та Віри Мосійчуків, Михайла і Зофії Печені, Федора та Горпини Жигадло. Ще 203 мешканцям області Єврейська рада України і Фонд пам’яті жертв фашизму за цей подвиг надали звання «Праведник України». Гадаю, що цей почесний список заслужено поповнять прізвища Панасіни Нечипорук, Івана Хмільовського та Захара Войтюка. Обласна асоціація «Праведники народів світу» нині готує відповідне подання.