Що таке погано...

Не ображайте дітей!

Мені не подобається те, що в Україні деякі дорослі подають поганий приклад дітям: лаються, п’ють на людях, курять. Діти вчаться цьому в ранньому віці, починають вживати наркотики, кривдити молодших та слабких. Якби я був депутатом, я дозволив би курити та пити в спеціально відведених для цього місцях. У дорослих мені не подобається, що вони б’ють та ображають дітей без усілякої на це причини. Більше потрібно звертати увагу на те, яку освіту дітям дають у школі, а депутатам — робити так, щоб діти не прогулювали школу, а прагнули вчитися, і виділяти на навчання більше грошей!

А ще мені дуже не подобається, коли дорослі люди, яким довірили долю нашої України, б’ють одне одного, лаються і ламають обладнання, а лагодять його за гроші платників податків, і при цьому вважають, що вони мають слушність, що так і має бути. Це щонайменше негарно, щоб не сказати ще гірше.

«Я — за рівноправність дітей і дорослих»

Я навчаюся в десятому класі, і в моєму перехідному, як кажуть дорослі, віці часто виникають проблеми.

Про те, що поганим прикладом для підлітків є велика кількість п’яниць, наркоманів та й просто курців на вулицях, писати немає сенсу, оскільки це й так зрозуміло. Мене більше обурює не це, а ставлення дорослих до тінейджерів. Тобто те, що дорослі, вживаючи алкоголь, тютюн на очах у дітей, викликають у них цілком зрозуміле бажання спробувати те саме. І водночас усе це їм забороняють. Я не відстоюю думку, що діти повинні наслідувати дорослих і починати пити, курити, колотися. Навпаки, в них має вироблятися огида до таких «розваг», що, в принципі, і відбувається в більшості підлітків. Але якщо в сім’ї п’є батько, завжди є ймовірність, що його син може піти за ним. Я вважаю, що це і є найстрашніше.

Узагалі я завжди була за рівноправність дітей і дорослих. Але дорослі вважають, що діти повинні їм беззаперечно підкорятися. А підлітки, чим більше їм забороняють батьки, тим частіше роблять усе наперекір. Ну, наприклад, батьки пішли на всю ніч у гості, а дитині заборонили виходити з дому. За їхніми поняттями, вона має сидіти за уроками і лягати спати після передачі «На добраніч, малюки» Питається: який нормальний підліток дотримуватиметься цих «дурниць»? Щонайменше, чим він може обмежитися, то це телефонною розмовою на всю ніч, а щонайбільше — гучною вечіркою, яка, як правило, закінчується цілковитим або частковим розгромом квартири. За це вранці перепадає на горіхи тій самій дитині. А хто винен? Дитина чи батьки? Мораль — якби мама з батьком сказали: «Синку, можеш погуляти, але обов’язково повчи уроки, почисти зуби та лягай спати не дуже пізно», то всі були б задоволені. Знаю з власного досвіду: дитина прийшла б додому не пізніше дев’ятої вечора, а уроки, як завжди, списала б наступного дня в школі. А після скандалу в дітей виникає ще більший протест: вони починають приховувати своє особисте життя від батьків, самостверджуватися за рахунок куріння, а щоб удосталь нагулятися — прогулюють школу. Хіба це правильно?

Смертельна байдужість

Усе своє життя ми кудись мчимо, хочемо все встигти, все спробувати, — адже життя таке коротке. Ми летимо і бажаємо прихопити з собою всі яскраві враження, які приготувала нам доля. Саме тому ми, на жаль, часто припускаємося помилок. Звичайно ж, нам потім дуже совісно за те, що ми вчинили, образливо, що не прислухалися до порад батьків, але так уже завжди трапляється, що підлітки не знають, що краще: жалкувати про скоєне чи лише засмучуватися через те, що не вистачило хоробрості вчинити так чи інакше.

Буває так, що батьки намагаються вберегти своїх чад від справжнього життя, врятувати їх від проблем. Але хіба можна таким чином позбавити людину проблем? Хіба жити, немов равлик, у своєму маленькому світі — це вихід?! Саме ігнорування реального життя, байдужість я вважаю антигромадською поведінкою. А.П. Чехов говорив: «Байдужість — параліч душі, передчасна смерть». Так, апатія дорослих до навколишнього світу, «навіювання вузького та короткозорого егоїзму» завжди дають привід до найбільш кричущих несправедливостей. Чому дорослих? Та тому, що тільки вони мають владу в нашому жорстокому світі і тільки вони відповідають за те суспільство, в якому ми живемо, за життя кожного з нас. Скажіть, хто винен у війнах, у збільшенні впливу проблем глобалізації на наше існування? Хто винен більше: ті, хто неправильно вчинив, чи ті, хто спокійно за цим спостерігав, не вважаючи за потрібне утрудняти себе, а може, просто боячись втрутитися, щоб не створювати собі зайвих турбот?

Зараз усі багато говорять про те, що «потрібно берегти землю для майбутніх поколінь», про патріотизм, дорослі обурюються, дізнавшись про рішення деяких молодих людей поїхати якнайдалі зі своєї батьківщини. Усе це слушно. Але чому реальне життя настільки далеке від того, про яке ми чуємо зусібіч? Чому більша частина молоді апатична і вважає за краще жити не в реальному, а віртуальному світі? Невже дорослі не розуміють, що саме вони роблять нас, підлітків, такими? Чи не вони виховують нас «за образом і подобою своєю», прагнуть вони цього чи ні?

Саме батьки з раннього дитинства повинні подавати нам приклад громадянської позиції в житті. Деякі з них пояснюють нам, що байдужість смертоносна для людської душі, що не можна стояти осторонь та спокійно дивитися, ліниво потягуючись, як життя проноситься повз них, але є й інші індивідууми, яким однаково. Насправді багатьом абсолютно начхати, їхній девіз: «Після мене — хоч потоп!». І це так! І нехай вони переконують себе, що в них є мета, що їхнє життя не пройшло даремно, — все одно вони гідні лише жалю. Чому? Тому що вони прожили тьмяне життя, не залишивши своїм нащадкам ні навичок у досягненні успіхів, ні вміння боротися за свої права. Згадують таких людей найчастіше за фотоальбомами, випадково виявленими на полиці. А як хочеться, щоб маленький нащадок гордо сказав, дивлячись на пожовклу від старості фотографію: «Це — мій дід! Це — моя бабуся!..»

Категоричність, яка дратує

Проаналізувавши думки та настрої, що панують у моєму найближчому оточенні, я прийшла до висновку: підлітків найбільше дратує неприйняття дорослими їхніх поглядів і уподобань. Звичайно, я свідома того, що дорослі з висоти прожитих років, мудрості й досвіду вправі диктувати дітям свої умови, таж не настільки категорично, як роблять це окремі особини. «Прожив молодість сам — дай прожити її й іншим», — ось що часом хочеться відповісти на далекоглядні й безкінечно розумні поради.

Більшість дорослих людей уперто не хоче примиритися з думкою, що час невпинно летить і наступне покоління змінює попереднє — такий уже закон буття, нічого не поробиш. Але запеклі консерватори не втомлюються критикувати нові віяння моди й розкутість молоді, гірко хитаючи головами й скандуючи сакраментальне: «А ми ж були не такі!» Нас же (дозволю собі казати від імені підліткової громадськості) від цього, прямо кажучи, просто «ковбасить», адже кожному поколінню припадає своє, — чи не так?

Нерідко в громадських місцях лунають скарги на вбоге життя, маленьку зарплатню (варіант — пенсію) й нарікання на правлячі кола. Що дивно: кожен напевно знає, що та як треба зробити для того, щоб усім жити стало краще, жити стало веселіше. Пустіть його лишень до парламенту, й за кілька днів економіка України розквітне, як ніколи. Мимоволі думаєш: «Якщо ти такий розумний, то чого ж такий бідний?» Розводити дискусію спроможний кожен, запропонувати ж щось конструктивне — зась. Так і не йде справа далі демагогічних розмов і мітингів у чергах й автобусах.

А то буває краще: знічев’я жаліються бабці одна одній на безсоромного сусіда зверху, що, мовляв, і авто має, і хатинку невеличку за містом, і харчуватися собі дозволяє в супермаркеті. На які, питається, гроші? На зароблені? Сміх, та й годі! Такий же мафіозо, як усі довкола, обкрадає їхню старість. І дістається нещасному та його родичам до сьомого коліна «по перше число». Особисто мене одночасно бере зло й жаль за такі дорослі розмови на лавах біля під’їздів.