«Щоб наша доля нас не цуралась...»

Осінні вибори нового президента тямкі раціоналісти, не схильні розкидатися епітетами, разом з емоційними оглядачами новин назвали найважливішою подією року, якщо не цілого наступного п’ятиріччя. При цьому якось затушовується дражливе для суспільства питання: чи буде новий президент новим не лише за прізвищем.

Ліричні українські мрії про затишок і спокій відкладаються на потім. Інше заступає їх. Хочеться комусь цього чи ні, загострюється питання оцінки здійсненого та не здійсненого за час нашої незалежності, питання майбутнього країни, ближчого й дальшого. Є чимало таких, хто вважає, що все в нас пішло в неправильному напрямку. Багатьох непокоїть послаблення незалежності української держави — економічної й політичної (як приклад наводять відродження геополітичних амбіцій «стратегічного партнера», який не несе в Україну новітні технології та сучасну управлінську культуру, бо сам цього не має і потребує допомоги з модернізації). Непокоїть неспроможність чи небажання протидіяти підміні українських інтересів чужими, поступове відкочування України від європейської зони стабільності, демократії та добробуту в протилежний бік.

Людям набридло жити так, як вони живуть. Хотіли б «не гірше, ніж сусіди». Мільйони виїжджають на заробітки за кордон, особливо із уражених безробіттям і злиднями сільської місцевості та малих міст, бо в нас, якщо навіть маєш роботу на 300–400 гривень, на такі гроші навіть при низьких українських стандартах нормально не проживеш. Більшає українців, передусім молодих, освічених, фахових, здатних бодай трохи спілкуватися поширеною на Заході мовою, які не мають наміру повертатися «у це болото». Знаю таких, не можу назвати їх «непатріотичними» і в душі кажу: «Щасти вам!»

Знаю також біблійне: «Тут стоїш — тут копай». Тобто у своїй країні треба «копати», сьогодні й завтра, щоб потім не докоряти собі, що полінувалися, були байдужі чи щось не те і не так зробили. На виборах теж.

Дві справи нині турбують.

Перша — щоб осінні вибори були чесними та справедливими, не скомпрометували нашу країну перед цивілізованим світовим співтовариством брудними «технологіями», безоглядністю, махінаціями, явним, а ще більше — прихованим порушенням закону та демократичних норм. На нещодавніх самітах в Стамбулі та Гаазі наш чинний Президент пообіцяв своїм високим партнерам, що вибори в Україні будуть демократичними та чесними, як це прийнято в Європі. Знаємо, які «ресурси» раніше застосовувались у боротьбі за владу. І зарубіжні спостерігачі, які приїздили до нас, теж знають. Знаємо також, що Президент має достатні можливості й засоби домогтися обіцяного, на добрій ноті закінчивши свою каденцію і внісши свій вклад в утвердження в Україні європейської традиції демократичних виборів. (Могли б також наші чиновники з різних регіонів, від Донецького до Закарпатського, поїхати до осені у ту ж Польщу чи котрусь із країн Балтії — повчитися, що на виборах робити можна, а чого не можна).

Друга наша проблема — найважливіша — має коротку назву: виборці.

Вибори — не гра для публіки, придумана політиками у своїх інтересах, а засіб і можливість поліпшити стан справ у державі, засіб оновлення політичного класу суспільства, подолання в ньому тенденцій до консервації існуючого.

Мудрі кажуть: нема в світі такої сили, яка б стримала бажання людей. Якщо ці бажання справді є. Іноді говоримо: головний ворог українців — вони ж самі. Чухати потилицю, коли треба таки щось зробити, патякати, мовляв, «від нас не залежить... маємо те, що маємо» — це ми вміємо. Тому й дійсно маємо те, що маємо.

Наведені вище дані соціологічного опитування свідчать: великий відсоток людей хоче радикальних змін. Як це позначиться на їхньому голосуванні восени? Чи згадають у виборчих кабінах, що вони — вільні люди, відповідальні перед собою, своїми сім’ями, нинішнім своїх дітей та їхнім майбутнім, майбутнім своєї країни? То не «патетика», а потрібна нашому суспільству, його громадянам «прагматика».

Потрібне й інше, для суспільства не менш важливе.

У передвиборній веремії вже відчуваємо спроби окремих безвідповідальних політиканів своїми «акціями», публічними висловлюваннями зіштовхнути лобами «лівих» і «правих», націонал- і ліберал-демократів, різні маргінальні середовища. Комусь, якимсь «хитрунам» це вигідно. Хоч як би нас ділили, важливо через громадсько-культурні, релігійні, господарсько-економічні організації утверджувати і ширити норми доброзичливої поведінки та взаємовідносин українців і росіян, інших наших етнічних спільнот. Норми, які виховують звичку знаходити спільні інтереси, жити обіч і співпрацювати дружньо, з повагою до основної нації в державі та державності її мови, до української культурно-історичної спадщини. Коли буде добре українцям в Україні, із своїм, українським президентом і урядом — добре буде всім.

...Є українська пісня з відомою строфою, яку іноді співаємо в гарному товаристві:
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!

Щось конкретне треба робити для цього.