Сорокаріччя київської монорейкової дороги

У1967 р. на околиці Виставки передових досягнень народного господарства України (званій у народі ВиПерДос) ентузіастами Київського політехнічного інституту було споруджено 500-метрову кільцеву монорейкову дорогу з вагончиком на чотири місця. На відміну від сусідніх з ним каруселей, гойдалок та прогулянкових електробусів, цей атракціон обіцяв згодом вийти на широкі міські простори, конкуруючи з метрополітеном.

Бурхливі шістдесяті роки були часом поступу і надій на краще майбутнє. Щовихідних просторі алеї виставки заповнювались публікою, яку численні експонати надихали до творчої праці. Ентузіасти марили, що от іще трохи — і можна буде промчати по монорейці. Ділові люди (які були навіть у соціалістичному суспільстві) посміхались і не заперечували. Лише просили на вдосконалення більше часу та коштів. І чи можна було їм не вірити — адже з найвищих трибун упевнено обіцяли, що тодішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі.

Навдивовижу, для розвитку перспективної справи було відведено полігон у відлюдній місцині, на дамбі Київської ГЕС. Там уже вагончик був майже як трамвай. Не раз пропонувалося подібною трасою пронизати мальовничі дніпрові острови, від Березняків до самого Вишгорода, і не було сумніву, що чудові тамтешні краєвиди цілорічно приваблювали б чималий пасажиропотік... Експериментальний комплекс розмістився серед ягідних та грибних галявин, на щедрих рибою та раками водах. Чи не тому мрії не поспішали впроваджувати у життя?

Як і будь-який транспорт, що вирвався з вуличної тісняви, монорейка дозволяє суттєво пришвидшити перевезення. Зокрема, у Шанхаї поїзд на магнітній подушці, розроблений німецькими фахівцями, на шляху до аеропорту досягає 400 км/год. Правда, у Москві траса значно скромніша.

Гоголь вважав дурнів та дороги головними бідами Русі. Між тим, саме в Києві у 1892 р. славетним Амандом Струве був запроваджений перший у Східній Європі (п’ятнадцятий у світі) електричний трамвай, винайдений у 1874 р. полтавчанином Федором Пероцьким. Нині ж вулиці, наче бур’яном, забиті маршрутками, доходи з яких йдуть у тіньову економіку. Ніяк не вдається для розвантаження забитих пробками мостів умовити залізничників на внутріміські рейси електричок з велелюдної Петрівки до Дарниці.

Начебто був у нас не один мотоциклетний, авторемонтний, вагоноремонтний і навіть авіаційний заводи, та виявилось, що навіть велосипеди вигідніше закуповувати за кордоном, не кажучи вже про літаки. В метро у нас російські поїзди й ескалатори, ремонтують фунікулер швейцарці, а канатки для сполучення між берегами пропонують австрійц.

Київський музей електротранспорту, подібно до інших закладів культури, вже кілька років ганяють з одного тимчасового притулку до іншого. От і постає перед молоддю питання: чи є в нас минуле? І чи є майбутнє?