Сум закарпатської долини

– То церква, – каже син.

– Не церква. То просто високе дерево, – кажу я.

– Ні, мабуть, церква, – не погоджується він.

І читає комікси про міккі маусів, яких понавозили сюди з Америки, і вони лишають Україну без урожаю. Антинаціональні і противні міккі мауси, але комікси про них цікавіші за національні про вовкулаків.

Наші вовкулаки добре розуміють ієрархію, і через те – добре живуть у матеріальному плані. В духовному – гірше. У декого є сексуальні й патріотичні проблеми – вони люблять когось окремого або ту нещасну Батьківщину, а людей – не дуже. Хіба, якщо вони...

Це такий цікавий бартер: ти віддаєш свою любов, коли тебе люблять; коли ж тебе не люблять – ти свою любов не віддаєш. Був такий характерник Ісус Христос. Він віддавав іншим свою любов першим. Але він нетиповий. Ремісники народили багато розп’ять із ним, на них моляться натовпом, а коли поряд умирає якась чи якийсь сіромаха – його не бачать. Хоч у ньому теж Ісус Христос. Живий. Ще явніше виражений, ніж дерев’яна копія при дорозі.

Хвильова безконечність часу хвилює. Ми тепло живемо в Ужанській долині, і коли нема м’яса – їмо щавель, коли нема можливості надрукуватися в міжнародній газеті «Карпатський галас» – друкуємося в «Картинках Закарпаття» або на машинці.

З часом у нас щось починає боліти, ми за великі гроші, зі своїми бинтами і шприцами, лягаємо здуру на операційний стіл, а потім роками чухаємо шрами і песимістично думаємо про смерть.

Хоча, як говорив художник Мирослав Ципле, тільки вона, в загальній вишивці життя, природна. Розмноження, котрими спонтанно, під куриво й питво, займаються люди – неприродні... Діти, робінзони і п’ятниці на безлюдному (а чи більше – бездушному?) просторі Вкраїни – тому свідчення.

Ми любимо не так дітей, як ту роботу. А в якій формі, трохи згодом, будуть займатися цією ж роботою діти, – батьків не хвилює. Вимирання, більше виродження, нашої розмаїтої України очевидне. Одні розмножують обкурених сигаретами дітей, інші – партії, групи. І снує вулицями закомплексований люд із дерматиновими папочками або такий, що хоче прикинутися належним до крутого бандитизму, але «стріляє» сором’язливо на сигарету.

От хіба партії.

Хоча із ними в умах народу неоднозначно. Колись, пам’ятаю, йшов вулицею Перемоги весь у чорному, пострижений «налисо» (щоб не потіти на тренуваннях), у чорних окулярах із маленькими скельцями. Дідо, десь із Великоберезнянщини, з ненавистю подивився на мене, пройшов для безпечності кількадесят метрів, озирнувся і плюнув. Я, мабуть, асоціювався в його стомленій уяві з українською мафією, що не дає дихнути на білому світі.

Тепер, повідомив мені якось обласний депутат Н., не вірять і ненавидять усіх у краватках.

Лисі, як і належить, стали туди, куди треба, – хто в жебраки, хто в спільні та одиночні камери.

Але партії певний відсоток люду шанує, і залюбки висуває зі своїх мас своїх активістів на презентації та конференції.

Ідучи назустріч черговій конференції, зазвичай думають про її кульмінацію в осяйному ресторані й епілог – хмільне повернення в дармовому транспорті додому, коли плани партії сповна, на всі сто відсотків, стають планами народу.

Народ у веселому автобусі торжествує і вірить, хоча вранці, на похмілля, деякі змінюють свою думку. Не назавжди, втім. А до чергової чи позачергової конференції з кульмінацією та епілогом.

Треба зазначити: чим частіше проходять масові форуми, – тим міцніші позиції партії. Бо її члени набираються в ресторанах сили, і в них більшає і більшає здорового духу.

В одному із міст закарпатської долини проходила конференція. Були представлені майже всі райони, крім тих, де в зв’язку з економічними реформами не виявилося жодного справного автобуса. Кволо виступав партійний голова, члени бюро і бажаючі. Регламент витримувався. Всі спрагло дивилися не на крайового лідера, а на республіканського. Червоною ниткою (не симоненківською і навіть не ленінською. – Авт. ) через усі зачитані записки і експромти проходило:

– Всі члени, а тим більше керівники партії, мають бути забезпечені роботою і відчувати себе матеріально впевнено.

Палку промову почав «центровий» керівник. Усі захоплено, випнувши груди, випрямивши спини, сяючими очима дивилися на нього.

– Щодо матеріального забезпечення? – задумався вголос він. – Це легко вирішиться...

Всі ще більше потягнулись у його бік, аж заскрипіли стільці, як ті чумацькі вози, коли задоволені чумаки везли з Криму вдосталь солі для рідного народу.

– ...якщо ви розбудите народ, – продовжував голова, – зберете 150 гривень членських внесків, надрукуєте на них листівки, люди дізнаються про наші чудові цілі. Вступить до лав ще сто чоловік. А це ще сто гривень. Так поступово і вирішимо справу з матеріальним забезпеченням наших дорогих партійців.

Усі погасли, немов накачані гумові ляльки, з яких раптово на третину спустили повітря.

Пропозицій із місць про розбудову партійної роботи більше не надійшло. Маленький буфет із кількома бутербродами на кожному столі й дещицею розчинної кави в кожному стаканчику добив усіх. «Навіть по п’ятдесят не дали», – пролунала репліка.

Всі тужливо стягувалися до партійного транспорту. Ждали ватажків. Їх усе не було.

– Жеруть із верховним начальством, – припустив хтось.

– Точно, – болісно сказали з гурту.

– Я бачив, у який вони ресторан ішли, – сказав один партієць. – Побіжу перевірю.

За п’ять хвилин повернувся – спітнілий, захеканий, із посмішкою Сатира:

– Сидять. Уже всі червоні, як шаровари. Подали перше. На столах тарілки з холодною закускою. Дині.

– Так підло дині їсти? – сказала молода жінка з сумовито опущеними кутиками вуст. – Треба совість мати. Вони ж дуже дорогі!

– Партійна казна витримає, – сказав дядечко, на вигляд – сільський бухгалтер.

– А що вони п’ють? – спитав у «розвідника».

– О, я й забув сказати вам. Горілку «Шустов», пиво і кока-колу.

– Шустов!.. Дусту б їм, дусту, – сказав бухгалтер, і я запідозрив, що він має відношення до сільгоспхімії.

Знову вирушила в путь розвідка. Посиленим складом. Утрьох.

Повернення їхнє мало кого втішило, бо сказали вони:

– Вже галстуки познімали і розстебнули сорочки. А друге на таких великих блюдах, як повний місяць. І м’яса так багато.

Запанувала мовчанка.

Нею зустріли ватажка і заступника, які, грайливо жестикулюючи, підійшли вулицею, по якій вітер анархічно котив обривки відозв і прокламацій.

У автобусі один із активістів не витримав при запізненні кількох однопартійців.

– Не спішите! – надривно закричав він. – Ви з Ужгорода, а мені на електричку у Великий Березний... Я ужгородські зорі, падлюки, рахувати не збираюся!

Партія понуро розійшлася до наступної конференції...

Наперед було ясно, що дійдуть не всі.

Десь на дні колодязя моєї душі забриніла тужлива нотка (нічого спільного з тугою за Радянським Союзом і КПРС вона не має. – Авт. ).

«Мовби й нічого не трапилося – загинула Вітчизна... її хотілось, як дружину («О, Русь моя, жена моя» в Олександра Блока), і раптом її, заповітної, не стало. Ми спочатку почали плакати, а потім подумали: «Навіщо?»

Навіщо плакати про те, що ніколи в світі не відбудеться?

Можна подумати, що США відбулися... Їдять хіба багато, через що ігнорують презентації партій... Добре, але на вигляд звідти всі, мовби із «зони»: жадібні, зашугані, противні. Тому що багато сексу, але без сенсу...

Поляки хіба та греки. Але вони чомусь рівняються молитовно на США, хоча я, українець, молитовно прошу деколи політичного і душевного прибіговиська в них:

– Ви ж відбулися, а нам от не пощастило!..

Тут свині всі прийшли з грішми.

А гроші що? Одна розпуста!

За ними темно так і пусто,

Що сором бути між людьми.

Люблю я більш адмінлюдей!

Кого ж в пустелі цій любити?

Бо любиш – будеш добре жити

Наперекір до всіх смертей...

Я їздив, у ролі молодіжного журналіста, в ці, такі тепер причумлені. Міста і села. Були результати. Бо була структуризація однією партією і комсомолом. Але не вистачало структуризації любов’ю, злісно не виконувалася позиція «Морального кодексу будівника комунізму»: «Людина людині – друг, товариш і брат». Хіба в тюрмах прибувало братви, бо барани з чистими анкетами йшли в директори і доценти, а мудреці скніли, писали за корчагу (велика ємкість для вина. – Авт. ) й солонину їм дисертації, потерпали від міліції і КДБ.

Так і трапилося – не стало Союзу.

Але що буде з Україною? Немає ж тієї самої структуризації любов’ю. Українці з різних партій — уже не брати, а з різних конфесій — і поготів.

Який там ближній? Ближня — своя шкура. Товариства продажних шкур заповнюють простір.

Старий університетчик гірко мовить мені:

– Знову той Бенага найліпший на факультеті. Тоді в кожному молодому розпуснику, котрий через вікна вискакував від дівчат у гуртожитку, знаходив українського буржуазного націоналіста. А тепер знову — золотий, перший борець за волю. Чехвостить усіх, хто проти України.

— Діло не в тому, — розмірковую, — що він «закладав» нормальних людей, а в тій причині, що не зник у нього катівний рефлекс, не відбулося покаяння, не розпустилася любов. Це — найбільша біда Вітчизни.

Ми звикли до продажності й рис поведінки лякливої і підступної гієни, як це простежується в поведінці багатьох представників влади, котрі всіх себе, до останнього потаємного місця, віддадуть у обійми будь-якого неправедного лідера, щоби, з іще більшим епатажем, зустрічати будь- якого нового. На аеродромі. З караваєм більшого діаметру на рушнику з більш яскравими узорами. А довкруж у національних строях – студентки, що пускають у себе за гроші парубків, бо хочуть борщу, кави і «Прими» з фільтром.

Ми звикли до фальшу і пересмикувань своєї історії.

Але справжність її, як попіл Клааса, колись та постукає в наше серце.

Коли б не пізно.

Бо надто ми вже звикли до різних видів плазувань, хоч є не плазунами, а – громадянами України. Та де громадянська мужність, совість? Чому надто вже чимала верства населення з числа ліпших синів народу підкреслено мовить національною мовою, але зраджує, зраджує, підло зраджує свою націю?

Я не проти існування компартії, але ми не засудили головного промаху в недавній радянській історії – залишків комунізму, не зробили, за переконанням дисидентів Суворова і Буковського, суду над ним. Це ж не влаштовувало наших старих павуків у новій банці з написом «Демократія». Проти цього був Єльцин. Архіви КДБ не захотів розкривати і Захід. Це показує гармонію наших красенів і їхніх у боротьбі проти нас, щоб ми були кріпаками і в чергах за субсидіями забули про волю.

...Втім, досить цих переживань.

Піду собі спочину.

Озеро. Високий і худий мужчина- альбінос з брезкло-яскравим ротом торкає рожевим пальцем ноги голубу воду.

Біля берега то вилазять, то падають зі слизької колоди бідові хлоп’яки. Кожну невдачу вони супроводжують густим злослів’ям.

Мужчина надимає шию, терпить, а потім зверескує:

– А, може, досить матом? Що – такі дорослі?!

Хлопчики згадують про дитинство і надовго замовкають.

А я розумію, що підростаючому поколінню є до чого прагнути. Хоча би до того, щоби вирости і з повним правом лаяти колоди в озері і все колодоподібне в навколишньому середовищі.

Сумно в Закарпатській долині.

Треба вибратися в гори.