«Це прекрасно, що вiн у нас був. I є!»

«День» продовжує серію публікацій, присвячених пам’яті Джеймса Мейса, якому завтра виповнилося б 55 років. Попередні матеріали можна прочитати в «Дні» №№ 26, 27, 28.

— 18 лютого цього року виповнилося б 55 років видатному українцеві Джеймсові Мейсу. Так, як це не дивно звучить, саме українцеві не за походженням, а за духом. Нехай не дивує нас його американське прізвище, бо що з того, що багато хто з нас має прізвище на ко, алевірно служить недругам своєї Батьківщини.

Народився Джеймс у невеличкому американському містечку Оклахома. У юнацькому віці вчився в університеті на юридичному факультеті, пізніше став магістром гуманітарних наук. У Мічигані здобув звання доктора історичних наук. У 1981—1986 роках викладав у Гарвардському університеті. Саме тут він познайомився з багатьма видатними вченими, зокрема з українським істориком у діаспорі Іваном Липняком-Рудницьким. А коли в 1984 році українська громада США запропонувала Мейсові створити проект сної української історії зі збору спогадів очевидців Голодомору, він погодився, не вагаючись . «Свідчення очевидців, — згадував Мейс, — були до болю моторишними, а часом сюрреалістичними. А я не зміг розділити болю тих, хто зазнав не лише фізичних, а й психологічних мук. Контакт iз людським стражданням наповнює тебе почуттям відповідальності, яке складно описати».

Запрошення в Україну в 1990 році стало справжнім поворотним моментом у його житті. Ось що пише Мейс після відвідин місць захоронення жерт Голодомору: «Земля була вкрита горбами через нерівно складені тіла, я знав, що під тими горбами тисячі невинних людей. Тоді я вперше зрозумів на глибокому людському емоційному рівні трагедію, яку досліджував. І заплакав».

У 1993 році Джеймс Мейс переїхав на постійне проживання в Україну. Одержавши доступ до колишніх компартійних архівів, він веде дослідницьку роботу про найбльшу українську трагедію ХХ століття. З-під його пера виходять п’ять книг, майже 70 статей, памфлетів, передмов. На жаль, плідну працю перервала смерть.

У 2005 році як данину пам’яті про видатного українця американського походження Джеймса Мейса газета «День» видала книжку «День і вічність Джеймса Мейса» під загальною редакцією Лариси Івшиної, в якій зібрані статті, опубліковані виданням у період iз 1994 по 2003 роки, коли Джеймс працював у «Дні». Попри свою лаконічність, вони вражають точністю формулювань і актуальністю поглядів автора як для тодішнього, так і для нинішнього часу. В тих невеличких статтях Джеймса — і короткі нариси з новітньої історії України. Куди ми йдемо? Чому так живемо? Що потрібно робити? На ці нелегкі запитання і намагається дати відповіді автор. Сучасну Україну Мейс порівнює з хворою людиною в Європі. Коли його запитали: хіба не важко жити в такій бідній країні? Він відповідав: «Помиляєтесь. Україна — багата держава. Просто люди бідні». «Насправді ж знадобилося чимало млявості, невправності та відвертого шахрайства, щоб країна з найродючішою землею в світі, величезними мінеральними ресурсами і робочою силою, більш освіченою, ніж у США, перетворилася на посміховисько. Українська економіка блукає лабіринтом: закордонні інвестори втікають, зіткнувшись зі стіною бюрократів, які вичавлюють хабарі. Що потрібно робити, щоб вийти з цього замкнутого кола? Будувати нормальний податковий і законодавчий простір для прибуткового виробництва — не в тіні, а на сонці. Біда в тому, що уряд незалежної України цурається навіть тих, хто, схиливши голову зі сльозами на очах, молився за свободу України».

Прочитати книгу раджу всім, хто цікавиться не лише історією України, а й намагається знайти відповіді на наболілі питання сьогодення.

Закінчити свій допис хочу словами дружини Джеймса Наталії Дзюбенко-Мейс: «Страшно боляче, що Джима з нами немає. Але давайте втішатися ось чим: це прекрасно, що він у нас був. І є!».

Iдеал незалежностi

Коли Джеймс Мейс працював над своєю «Повістю про двох журналістів» — твором, на мiй погляд, глибоко алегоричним, він вкладав у нього дещо більше, ніж докладний переказ відкритого листа шановної Margaret Siriol Colley до не менш шановного Пулітцерівського комітету, адже у протилежному випадку він міг би обмежитися простим перекладом або взагалі не зважати на претензії згаданої вище пані (не до честі відомого історика займатися чужою кореспонденцією) і продовжувати свою наукову роботу. Тим паче, вплинути на комітет найпрестижнішої журналістської премії, як мені здається, можуть лише факти, а їх і так уже виклала Margaret Siriol Colley.

Таким чином, Мейс не міг не усвідомлювати всю публіцистичну безкорисність свого твору, а отже вкладав у нього сенс більший, масштабніший, не стільки залежний від подій та особистостей, скільки такий, що проголошує загальнолюдські норми і цінності. Одним словом, Мейс створив літературний твір, а документальність і об’єктивність, притаманні йому на перший погляд, слугували лише витонченими художніми засобами. Саме тому головні персонажі (а такими у «Повісті...» є Гарет Джонс і Волтер Дюранті) зображені, незважаючи на документальні відомості, аж за дуже ідеалістично, ніби уособлюючи собою абсолютне добро і таке ж абсолютне зло.

Полягає ця тенденція, перш за все, у подвійності стандартів, запропонованих Мейсом для оцінки своїх героїв. Адже інтерв’ю зі Сталіним, взяте колись В.Дюранті, однозначно й без сумнівів трактується як найвищий ступінь безпринципності та аморальності. Адже аби досягти подібного роду аудієнції, потенційному журналісту треба було виявити, на думку автора, неабияку лояльність до існуючої владної структури, тим самим, у випадках iз тоталітарними державами, часто поступаючись своїми професійними принципами, такими, як правдивiсть, об’єктивність тощо. Тим часом загальновідомі інтерв’ю Г.Джонса з Гітлером й Мусоліні Мейс ставить у величезну заслугу репортеру, не звертаючи уваги на той факт, що, використовуючи його ж теорію дипломатичних взаємин «ти — мені, я — тобі», нескладно прийти до висновку, що задля отримання права на приватну бесіду з людьми, володіючими на той час подібним обсягом влади, а також причетними до злочинів геноциду, Г.Джонс треба було зробити чимало для нацистської й фашистської пропаганди.

Продовжую. Серед іншого, спираючись на працю «Stalin’s Apologist: Walter Duranty, the New York Times’s Man in Moscow» Sally J. Taylor, що здебільшого характеризується як «ironic story of a man who had the rare opportunity to bring to light the suffering of the millions of Stalin’s victims, but remained a prisoner of vanity, self-indulgence, and success», Мейс зазначає патологічну схильність В.Дюранті до сатанізму й наркотичних речовин, жодного документального підтвердження чому, незважаючи на титанічні зусилля, мені знайти не вдалося. А згадана вище книга, будучи, на думку фахівців, гострою та іронічною, навряд може бути абсолютно документальною. Таким чином, факт, наведений у «Повісті...», вірогідно є посиланням на інший, але такий же літературний твір.

Окрім того, автор недвозначно зазначає, що В.Дюранті брав безпосередню участь у кампанії, направленій на спростування серії правдивих й об’єктивних репортажів Г.Джонса щодо голоду в Україні, першим з яких був «Famine Rules Russia» у вечірньому випуску «Manchester Guardian» від 31 березня 1933 року (а не 30 березня, як подає Мейс; фотокопія додається до архіву). Таким чином, стаття «Russians are Hungry, but not Starving» в «New York Times» також від 31 березня 1933 року ніяк не могла бути відповіддю В.Дюранті Г.Джонсу.

Насамкінець можу сказати, що «Повість про двох журналістів» Джеймса Мейса не є історичною і фактично тільки ґрунтується на реальних подіях, а не відповідає ним. Її цінність в іншому — в моральному ідеалі чесності й незалежності, який вона несе у світ.

Щоб осмислити...

(Коментар до публікації «Його твори повинні бути в науковому обігу», автор Маша ТОМАК, «День», №27, четвер, 15 лютого 2007 р.)

Шановні панове! Дякую за проявлену ініциативу видання електронної версії книжки Джеймса Мейса — тепер матимемо більшу можливість познайомитися з його науковообгрунтованою працею по одному із важких періодів нашої історії. Визначивши за національну ідею формування і розбудову вільної держави — Україна, ми повинні знати і осмислити минуле, оскільки це дасть можливість більш впевнено і з меншими похибками її будувати.Якщо можливо — повідомте, будь ласка, як можна купити електронний варіант книжки?

ВIД РЕДАКЦIЇ

Замовити електронну версію видання «День і вічність Джеймса Мейса» ви можете за телефоном: 4144798, за допомогою електронної пошти, надіславши повідомлення на адресу master@day.kiev.ua або eco@day.kiev.ua, або, звернувшися безпосередньо в редакцію «Дня», що знаходиться за адресою: вул. Маршала Тимошенка, 2л.