«Цуцванг» в українській політиці
Аналізуючи перебіг політичних подій протягом останніх років, можна знайти ті закономірності, що характерні для українського політичного життя. На мій погляд, найточніше визначає ситуацію на українській політичній «шахівниці» такий шаховий термін, як «цуцванг», що означає положення в шаховій партії, за якого суперник вимушений зробити невигідний хід. При цуцвангу в однієї зі сторін або ж в обох одразу немає вигідних ходів, і будь-який хід призводить до погіршення власної позиції. Той політичний розклад, який склався зараз, якраз і є взаємним цуцвангом.
Перемігши на парламентських виборах і сформувавши уряд, «регіонали» опинилися в дуже складній ситуації. Сказати, що в «регіоналів» союзники не дуже надійні — це нічого не сказати. Пригадайте, як лідери КПРС 70 років будували світле комуністичне майбутнє, а потім різко розвернулися на 180 градусів, знову опинилися в перших лавах будівників «світлого», тепер уже капіталістичного, майбутнього. А в той час, коли ставленики колишньої компартноменклатури прибирали до рук загальнонародну власність, керівництво нинішньої компартії всі 15 років незалежності «громило» антинародний режим. Наївно вважати, що комуністи захочуть відповідати за ситуацію в країні — за першої зручної нагоди вони відійдуть від теми та знову заспівають свою улюблену пісеньку про «злочинну» владу.
От і виходить, що у «регіоналів» і багнетів вистачає, але на передову їх не відправиш — тільки в обоз, причому якщо успіх — то ділити на всіх, а якщо невдача — то до чого ж тут обоз, якщо передовий загін не виконав бойового завдання. У результаті обоз «регіоналам» доведеться тягти поодинці — ні обозний баласт, ні, тим паче, противники його не штовхатимуть — усі будуть лише поганяти та намагатися якнайзатишніше влаштуватися в обозі. Попри те, що фінансово-промислова група регіоналів дуже могутня, поодинці витягнути українську економіку неможливо. Якщо інші фінансово-промислові групи можуть затаїтися та перечекати, то «регіонали» цього зробити не можуть — життя триває, «регіонали» при владі, їхній хід. А сильних ходів у них не проглядається. Ті ходи, які вони роблять, ведуть лише до погіршення позиції. Пригадайте, як представники «неприбуткового» бензинового бізнесу здирали останню сорочку з сільських трудівників, збільшивши ціни на пальне. У такому випадку потрібні рішучі заходи — миттєві та жорсткі, — а уряд «регіоналів» почекав, поки представники неприбуткового бізнесу підвищили ціни до максимуму, а потім сіли за стіл переговорів і домовилися, що ціни такими й залишаться. Тобто в цій ситуації уряд Януковича виявився таким же безпорадним, як колись уряд Кінаха. А ходи «регіоналів» із подоланням вето Президента на закон про мораторій на підвищення комунальних платежів, а потім скасування свого ж рішення — це справжнє політичне харакірі. Спроби «регіоналів» організувати контратаку на опозиційний фланг теж закінчилися цілковитим провалом, оскільки були порушені основоположні принципи ведення РК, які для представників влади рекомендують стратегію активної оборони. Атака — це доля опозиції, представники влади зайняті вирішенням державних завдань, спрямованих на підвищення життєвого рівня народу, і їм просто ніколи відволікатися на подібні заходи. Але деякі представники «регіоналів» порушили не лише закони піару, а й забули класику: «інтриги навколо алмазних підвісок королеви закінчуються цілковитим провалом», і в результаті отримали блискавичний нокаут у результаті контратаки лідера опозиції.
На мій погляд, «регіонали» здійснюють типову для влади помилку, коли влада буває засліплена усвідомленням власної всемогутності та всезнання, із презирством відкидаючи все те, що суперечить її концепціям.
Дуже показова в цьому сенсі кадрова політика регіоналів. Протягом останніх десяти років українська влада дуже послідовно та планомірно усунула від влади всіх, хто мав свою думку та вмів її відстоювати. Залишилися тільки ті, хто присягався в особистій відданості та вірності главі держави, вихваляючи єдино правильні та мудрі його рішення, а самі замість вирішення державних питань вирішували особисті. У своїх прагненнях догодити, вислужитися, прогнутися деякі діячі доходили до абсурду. У результаті дійшло до того, що до закінчення другого терміну президентства главу держави не сприймав ні зовнішній світ, ні свій народ. І коли та команда, яка привела до безслав’я колишню владу, майже в повному складі перекочувала до складу влади нинішньої, особисто в мене замість надії на краще життя виникає величезний знак питання. Як доказ хотів би провести одну паралель між минулим і сьогоденням.
Під час виборчої кампанії 2004 року була проведена дуже могутня РR-акція проти нинішнього прем’єра, що була пов’язана з граматичними помилками в документах, поданих у ЦВК. Той, хто знайомий з основами роботи державної машини, знає, що жоден документ не повинен подаватися на підпис прем’єру без візи літредактора. То як же міг з’явитися документ із помилками? Мені заперечуватимуть, що це був документ, який не був пов’язаний із роботою прем’єра, а стосувався виборчої кампанії. З формального погляду все напрочуд чисто. А з погляду морального? Якщо людина весь час жила та працювала, спілкуючись російською мовою, а їй запропонувати скласти документ українською, то помилки неминучі. Хіба цього не розуміли та не передбачали аналітики виборчого штабу й офіційні помічники? Якщо не передбачали, то тоді виникають сумніви в тому, що вони аналітики, а якщо передбачали та не запобігли, то виникає логічне запитання — на кого вони працювали?
Адже сам Віктор Федорович 8 грудня 2004 року сказав, що нічого не зміг зробити в боротьбі з «помаранчевими» та з чинною владою. Вони об’єдналися та зробили свою справу. І той факт, що переважна більшість представників тієї старої влади знову опинилася поруч з Януковичем, може викликати тільки подив.
Уже зараз соратники не втрачають нагоди підставити «регіоналів». Пригадайте, як голосували за законопроект про скасування депутатських пільг. Підрахувавши, що голосів за прийняття законопроекту не вистачає, всі дружно проголосували проти пільг, і тільки регіонали — за пільги. І противники, і союзники максимально підставили «регіоналів».
Тому в «регіоналів» цуцванг усебічний. Життя триває, треба робити хід, але будь-який хід «регіоналів» одразу ж трансформується на чиюсь особисту або корпоративну користь і працює проти них. Як бути в такій ситуації? Відповідь на це запитання я знайшов не в партійних програмах, а в Біблії:
«І сказав Бог: проси, що дати тобі. Даруй же рабу Твоєму серце розумне... бо хто може управляти цим численним народом Твоїм? І сказав йому Бог: за те, що ти просив цього і не просив собі багатства, не просив собі душ ворогів твоїх, а просив собі розуму, я даю тобі серце мудре та розумне і те, чого ти не просив, Я даю тобі багатство і славу.» (Старий Завіт, Третя книга Царств, глава 3)
Тому, якщо влада дотримуватиметься християнських цінностей і призначатиме на керівні посади тих, хто має мудре серце та здатен мислити на рівні державних проблем, таку владу і всіх нас чекає слава та процвітання. Влада, у якій на вищих державних посадах опинилися представники «неприбуткового» бізнесу з туго набитими гаманцями, яких ні на мить не полишає заклопотаність, у кого цей гаманець більший, — чекає безслав’я. Адже щасливий не той, у кого багато грошей, а той, кому їх вистачає.
У виниклій на українській шахівниці ситуації влада має один прийнятний хід — коротка рокіровка у бік інтелекту, який у нинішню епоху дорожчий за нафту та золото.
В опонентів влади активна позиція на ферзевому фланзі з лишком компенсується розвалом і безладом на королівському. Позиція на королівському фланзі настільки нестійка, що створює загрозу прямої атаки на короля. Необхідно терміново вживати якихось заходів. На ходи парламентської більшості треба відповідати. Треба робити хід, а в партійних ідеологів — повна криза жанру. Прийшовши до влади в 2004 році, представники «помаранчевої» команди продемонстрували свою нездатність грати в політичні шахи. Замість гри в шахи вони запропонували гру в «Чапаєва», і з таким ентузіазмом давали щиглів фігурам, що свої фігури покинули дошку раніше фігур противника. З’ясувалося, що керувати країною набагато складніше, аніж викрикувати на Майдані політичні лозунги та роздавати обіцянки. У результаті всього за один рік представники «помаранчевої» команди втратили стратегічну ініціативу та розтринькали величезний кредит довіри народу. У такій ситуації треба було покаятися перед своїми прихильниками за невиправдані надії, повністю замінити партійне керівництво та запропонувати чітку і ясну програму дій, а замість цього загрузли в словоблудстві. Кажуть, «стислість — сестра таланту». Десять заповідей Господніх, у яких викладені основи християнської моралі, в Біблії займають лише половину сторінки. Коли представники «помаранчевої» команди розробляли договір зі своїми соратниками на сотнях сторінок, стало зрозуміло, що за багатослівністю ховається відсутність ідей, і такий договір має шанс узгоджуватися до наступних виборів.
Я дуже здивувався, коли документ про досягнення національної єдності назвали незрозумілим для багатьох словом «Універсал». Якщо це документ про досягнення національної єдності, то він повинен бути абсолютно зрозумілий кожному громадянинові, у ньому не повинно бути невизначеностей, різних тлумачень, незрозумілих термінів. Але, ймовірно, головна помилка, допущена укладачами Універсалу, полягає в тому, що неможливо досягнути національної єдності, якщо миротворцями виступають ті, хто стояв по різні боки барикад. Очолювати процес обов’язково повинен той, хто не стояв на барикадах, а ті, хто був у цій позиції, повинні бути рівноправними учасниками процесу. Чому миротворцями в гарячі точки посилають представників інших держав? Спроба об’єднати націю зі сторони «помаранчевих» — це така сама утопія, як і спроба об’єднати націю з боку біло-блакитних — для цього потрібна нейтральна політична сила, яку сприймуть прихильники обох політичних сил. Єдиний прийнятний хід у цій ситуації — це рівновіддаленість глави держави від усіх політичних сил і створення політичної партії, здатної взяти на себе місію єднання. На жаль, ми спостерігаємо спроби деяких політичних сил втягнути главу держави в протистояння на боці однієї з політичних сил, а численні розмови про створення нової партії, на жаль, ведуть знайомі обличчя — ті, кого бачили на цих барикадах. Отакі «ходи» призведуть тільки до погіршення ситуації — такого собі політичного цуцвангу.
Загальновідомо, що критикувати — легко, складніше — запропонувати щось своє. Тому, провівши домашній аналіз «шахової партії», я хочу запропонувати свій варіант програми для політичної сили, яка зможе взяти на себе місію політичного єднання в державі. Назва такої програми — «Український вибір». А основні її принципи ґрунтуються на тому, що Україна — незалежна, позаблокова, нейтральна країна, яка підтримує дружні відносини з усіма державами. Крім того, Україна — частина Європи, кожному громадянинові якої — європейський рівень життя та демократичні свободи. Не треба розділяти громадян на «своїх» і «чужих», а країну — на захід і схід: і комуністи, і націонал-патріоти — наші громадяни, як Львів, так і Луганськ — наші міста. Усі громадяни рівні перед Богом і Законом. Наша мета — щоб у своєму українському домі було тепло, світло та затишно кожному громадянинові.
На мій погляд, саме така програма може бути основою для національної єдності суспільства.
