«Учителем школа стоїть»

Що полишає по собі людина, йдучи у вічність? Рідним і близьким — болісну печаль; друзям — чорну пустку, а Всесвіту — плоди своєї праці та свого розуму. А коли у вічність іде учитель, справжній Учитель, котрий упродовж усього життя віддавав серце своїм вихованцям, то Всесвіт, натомість, отримує величезний згусток любові вихованців наставника — і зовсім юних, і тих, чиї скроні давно припорошив іній. Тоді й Всесвіт стає кращим — прозорішим і теплішим...

Двадцять три роки тому полетіла у вирій душа Птиці Галини Іванівни — учительки математики Денишівської середньої школи, в якій вона пропрацювала понад тридцять років. Рідна наша пташко-пташечко, ти з першої зустрічі вміла приворожити до себе: маленька, тендітна, з теплими карими очима, які заглядали у самісіньку дитячу душу. І в тих очах завжди світилася така любов до дитини, що ми, напівголодні післявоєнні діти, потопали в ній і почувалися ніби в раю.

А якою цікавою видавалася математика; з яким щастям ми бігли на уроки; як чекали на її похвалу, ніби на Зірку Героя! А скільки колишніх учнів завдячують Галині Іванівні вибором своєї професії. Вона мала особливе чуття розпізнати в кожному з нас математика, чи інженера, чи лікаря, чи художника, чи співака. І завжди вгадувала. А може, ми й самі намагались виправдати її довіру і робили все, аби відповідати її мудрим передбаченням. Ця наша співпраця на ниві навчання творила з нами чудеса. Рідна наша пташечко, перед твоїми учнями відчинялися двері найпрестижніших університетів: і Київського, і Харківського, і Ленінградського, і Московського. І крізь усе своє життя кожен із нас проніс твій світлий образ. Процитуємо слова однієї з найуспішніших її учениць, доктора технічних наук Свистюк Ліліани Юхимівни:

«Наразі ми усвідомлюємо, що на довгій життєвій ниві ми були учасниками й свідками різноманітних подій. Серед сьогоднішніх важких проблем і людського горя ми розуміємо, яке то велике щастя і Божий дар, коли через все своє життя несеш образ маленької вчительки, що був і залишається немовби провідною зіркою твоїх мрій і досягнень. Це вона, Галина Іванівна Птиця, своїм ставленням до нас, своєю високою людською гідністю засвітила нам шлях до піднесеного й земного, до доброго і світлого. Знаєте, коли в моєму житті були хвилини задоволення результатами праці, так хотілося прийти до неї і з гордістю похвалитися. Ніби хотілося отримати оцінку від неї, головної людини в моїй творчості... Але, як завжди, забракло часу... А зараз все, що можемо — з пошаною схилити голову перед її почесною діяльністю і серцем вселенської матері, з великою повагою та подякою за участь у нашій долі».

Двадцять сьомого вересня, за тиждень до Дня вчителя, до мальовничого поліського села Дениші з’їхалися колишні учні Галини Іванівни: на сільському кладовищі вони відкривали пам’ятник своїй улюбленій учительці. Ідея, яка з’явилася на початку літа, була втілена завдяки ентузіазму її вихованців. Сама по собі виникла ініціативна група; до збирання коштів долучився кожен, хто про це дізнався. І найбільше важила не сума, яку могла дозволити собі людина в нинішні скрутні часи, а її особиста участь і пам’ять. Хтось із великих сказав: «Людина на землі живе доти, доки її пам’ятають».

А Галину Іванівну таки пам’ятатимуть. Ось дивиться вона із чорного мармуру, примруживши очі, й ніби запитує: «Не хочеш підійти до дошки?» І через стільки років у душі кожного: «Я був би щасливий, аби...»

Пам’ятник освятив отець Олександр із Михайлівської церкви міста Житомира й відслужив поминальну панахиду за рабу Божу Галину, раба Божого Миколу і раба Божого Олександра (чоловіка та сина Галини Іванівни). І стояли в шанобливій задумі колишні учні, які закінчили школу тридцять, чи сорок, чи й п’ятдесят-шістдесят років тому, і плакали, і молилися серцем.

...Господи Боже, великий і всемогутній! Тобі відомо, її життя — життя нашої дорогої вчительки, було усіяне більше тернами, аніж квітами; Тобі відоме її велике серце, віддане дітям, бо жила з вірою в те, що чужих дітей не буває, — тож молимо Тебе: подаруй її душі куточок Раю!

Після панахиди директор Денишівської школи Лариса Вербило запросила всіх гостей на обід у шкільну їдальню. Якщо ви хочете побачити сучасну сільську школу з українською душею і маминими очима, то приїдьте в Дениші, зайдіть до цієї школи — школи людинотворення. І вийшов у нас чудовий день пам’яті всіх вчителів, які були в житті кожного. Щиро дякуємо вам, Ларисо Василівно, і вашому прекрасному колективові. «Учителем школа стоїть» — писав Франко. Тож нехай ваша школа стоїть віками...

Але найбільше спогадів було про ту, яка зібрала всіх нас разом цього вересневого дня. Лариса Вербило, випускниця Денишівської школи 1982 року, а зараз її директор, поділилася: «На думку збігають рядки з роману «Борозною любові» Галини Марчук (учениці Галини Іванівни): «Світ врятується терпінням і любов’ю... Як житимеш, дитинко, то думай, що по собі лишити маєш...» Нехай ця світла думка об’єднує нас у любові, доброті, чесності, порядності. Нас усіх зібрала пам’ять про людину, чия праця возвеличилася в її учнях. Всі ми гідно можемо сказати, що дуже щасливі й пишаємося тим, що для нас і для майбутнього покоління ця зустріч є прикладом людяності, глибокої пошани та величі Учителю, його праці, мудрості й любові».

Випускниця 1964 року Вацлава Гановська додала: «Мені пригадалися слова, які почула ще в юності: «Кажуть, що зорі, які згасають, світять нам ще багато тисяч років...» Ось так я хочу сказати про дорогу Галину Іванівну, цю зірочку, що передчасно згасла, але світить нам все наше життя. Всі, хто її знав, пам’ятають її як людину великої душі і надзвичайно доброго серця.

Ми прийшли у Денишівську школу п’ятнадцятирічними підлітками з різних сіл, і класним керівником у нас була Галина Іванівна. Вона завжди цікавилася нашим життям: як у нас справи вдома, як ми з моєю подругою Оленою долали в дощ і сніг дванадцять кілометрів від села до школи. Коли ми хворіли (а жили ми в гуртожитку весь тиждень!), то наша дорога вчителька приносила нам малинове варення, щоби ми скоріше одужали. І через п’ятдесят літ ми чуємо чарівні пахощі того варення...

А світлу пам’ять про дорогу Галину Іванівну кожен її учень збереже до кінця свого життя».