Варшавська битва була битвою двох світів
Помираючи за вільну Польщу, українці помирали за вільну Україну
Гортаючи старі, часів 20-х років ХХ століття, польські ілюстровані журнали, я натрапив на одну фотографію.
На ній, у хмарі польової куряви, несеться будьонівська тачанка. На передку, натягнувши віжки, червоноармієць у гостроверхому матерчатому шоломі, позаду, біля кулемета, ще двоє, вилицюватих і розкосих, шкірять зуби в диких чи то усмішках, чи то гримасах. Згадалися слова одного російського поета: «...Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы,// С раскосыми и жадными очами!» Та найбільше вразив мене напис на тачанці -»Дайошь Варшаву!»
По телебаченню у вересні чи жовтні минулого року на вулиці Донецька я побачив танк із написом на борту — «На Львов!». А на броні машини в камуфляжній формі сидів круглолиций, розкосий тувинець і щось говорив про «укрів, яких він ненавидить, і тому з ними воює».
Що знає цей син монгольських степів про Україну, про місто Львів, до якого він намірився доїхати на російському танку? Що погане зробили йому українці, про яких там, на своїй батьківщині, він навіть не чув?
Ось що влітку 1920 року говорив більшовицький главком Сергій Камєнєв: «Бойцы рабочей революции. Устремите свои взоры на запад. На западе решается судьба мировой революции. Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару. На штыках понесем счастье и мир трудовому человечеству. На Запад! К решающим битвам, к громозвучным победам! Напоим своих красных коней из Сены и Марны!»
Пройшло 95 років, а сутність російської ідеології не змінилася, поняття «дайошь» набрало, навіть, сакрального характеру, бо апелюючи до Бога, росіяни створюють «православні армії», попи позують перед телекамерами з хрестами і автоматами на животі: «Мы на горе всем буржуям //Мировой пожар раздуем, //Мировой пожар в крови — //Господи благослови!!!»
«Труп белой Польши», «мировой пожар в крови», «на штыках понесем счастье и мир», «тлеют белые кости», «пожар раздуем», «проутюжим Европу», «покажем кузькину мать», «испепелим Америку» — не історіографія, а якась некрофілія.
В цьому страхітливому словесному ряду «героїчний» куплет поета Суркова на музику Покраса, виглядає досить буденно: «На Дону и в Замостье //Тлеют белые кости //Над костями шумят ветерки //Помнят псы-атаманы, //Помнят польские паны //Конармейские наши клинки».
І суне новітня орда на захід, до омріяного «останнього моря».
Та повернемося до долі будьонівської тачанки з ілюстрованого польського журналу. Тут треба дещо детальніше розповісти про знамениту битву за Варшаву.
Вдалий дебют гібридної війни в Україні: посадивши в Харкові маріонетковий уряд Юрія Коцюбинського (сина відомого письменника), російські війська на запрошення ренегата захопили Київ. Наступною жертвою більшовиків мала стати Польща, а далі — Німеччина.
У лютому 1920 року між Польщею і Українською Народною Республікою було підписано союзний договір, і антибільшовицькі сили почали готуватися до вирішальної битви з російським агресором.
У Москві розробили детальний план поневолення Польщі, у військових обозах везли навіть новий промосковський уряд з польських комуністів на чолі з чекістом Феліксом Дзержинським.
На Варшаву з північно-східного напрямку наступала 3-тя армія командира Гая, зі сходу — піхотні дивізії командира Тухачевського, а з південного сходу, через Львів і Замостя, — Перша кінна армія Будьонного. Північні та східні підступи до Варшави обороняли польські війська маршала Пілсудського, а південний напрямок, разом із поляками, утримувала українська дивізія генерала Михайла Омельяновича-Павленка.
Не змігши взяти Львів, Будьонний пішов на Замостя, яке обороняли дивізії генералів Марка Безручка та Всеволода Змієнка. Саме під Замостям були перемолоті основні сили більшовиків; та польський контрнаступ під Варшавою спричинив панічну втечу ворога. Залишки армії Гая забігли аж у Прусію, де 35 тисяч більшовиків були інтерновані. Дивізії Тухачевського і Будьонного під містечком Комарув були оточені. В найбільшій кавалерійській битві ХХ століття під шаблями польських уланів, вершників 6-ї дивізії січових стрільців генерала Безручка і ескадронів кубанських козаків, що воювали у складі армії УНР, упав цвіт піхотних дивізій Тухачевського і кінної армії Будьонного.
Загалом, 250-тисячна більшовицька армія під Варшавою втратила 65 — 70 тисяч убитими, 35 тисяч інтернованими, близько 100 тисяч полоненими.
То чиї кості тліють під Варшавою і Замостям? Чи було «чудо над Віслою»? Був безприкладний героїзм польського народу, була битва, де «грудь» виявилася сильнішою «од гармат»!
Чи не слід нинішнім європейцям, французам і німцям, віддячитись істинним звитяжцям, полякам і українцям, що загинули за те, щоб «червоні коні» не каламутили води Сени і Марни?
Недавно я побував у Варшаві, відвідав православний цвинтар, де під кам’яними хрестами спочивають українці — генерал-хорунжі Марко Безручко, Всеволод Змієнко та інші старшини армії УНР. Хрести, хрести, ряди кам’яних хрестів... Вдивляюся в написи на них, читаю, записую...
Полковник Іван Шевченко, курінний Мирон Бур-Старицький, осавул Петро Чорнота, сотник Півтора-Кожуха, хорунжий Петро Петренко, чотовий Орест Павлюк, козак Семен Чалий, козак Остап Гмиря, козак Федір Залізняк, стрілець Юрко Винничук, стрілець Володимир Гнатів. Та на більшості хрестів, — невідомий козак, невідомий стрілець. Честь, вам і слава, відомі й невідомі герої!
До речі, Марко Безручко — уродженець міста Запоріжжя, Всеволод Змієнко — з Одеси, а Михайло Омельянович Павленко — уродженець міста Тифліс, що в Грузії.
Варшавська битва була боєм двох світів, це був цивілізаційний вибір. Помираючи за вільну Польщу, українці помирали за вільну Україну, а по суті, за вільну Європу.
