«Ваша газета є тим вільним українським університетом, до якого треба тягнутися всім...»

Вельмишановна пані Ларисо!

Зі словами щирої вдячності за велику жертовність, якої так бракує сучасній українській спільноті, низьким поклоном за щире серце українки — справжньої доньки рідної землі — і щирою молитвою за Вас і за весь колектив редакції газети «День» звертається до Вас провінційна журналістка з Калуша Віра Перегіняк.

Передплачую газету вже другий рік, доти мала нагоду читати її на роботі. Багато думок викликали у мене публікації (читаємо цілою сім’єю все), хотілося не раз відгукнутися. Та все не наважувалася. А зараз цей час прийшов. Бо, направду, саме зараз відчуваю, як потрібна Вам підтримка читачів. Бо ж саме Ваша газета є тим вільним українським університетом, до якого треба тягнутися всім. «День» став справжнім мозковим центром українського руху, цілющим бальзамом українського духу, координатором українства у боротьбі за існування на рідній землі.

На початку 90-х на Калущині, де народився не лише Степан Бандера, а звідки пішла у світи, з легкої руки Дмитра Гнатюка, щемлива до болю «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені...», активно відроджувалася катакомбна греко-католицька церква. Тож приїздило багато українців-місіонерів, які будили народ, кликали до щирої молитви за Україну. Посеред них був і Місіонер Святого Духа брат Іван Курилишин з Аргентини. Довела доля до близького знайомства з ним. Він проповідував велич, терпіння, і це терпіння посвятив добрій долі України.

Постійно розмірковує над долею України. Цитую: «Як мені відомо, Україна незабаром перейде на марксизм, ще гірший першого. Читайте останню Книгу Біблії, одкровення, 13:1-8. Також французький пророк, званий Нострадамус, передсказав тому чотириста літ, «що в кориті ріки Дніпра після занепаду «комунізму повстане ще гірше як було».

Чому?, — задає сам собі й мені запитання. Бо люди не подякували Богові за занепад марксизму — сам дає відповідь. Невже цей час постав? І збувається Божа воля і пророцтво?

А вже зовсім недавно, також в одній з місійних проповідей, почула іще один аргумент такої Господньої волі.

Нам Господом подарована благословенна земля, співуча, солов’їна мова і пісня, якою захоплюється світ. А ми що із тим дарунком робимо?! Плюндруємо землю, мови своєї цураємося, пісню свою забули. Ось і маємо те, на що заслужили.

Нас, галичан, новітні «науковці» намагаються виокремити, наклеїти на нас різні образливі ярлики.

А ми лише тим різнимося від своїх східних братів, що жили, хоч і під пануванням, та все ж у Європі, демократичній Європі. Тому й прагнемо до свого дому, а не до чужого.

Із повагою, Віра ПЕРЕГІНЯК, с. Новиця Калушського р-ну