Як оцінюється інтелект в Україні

За офіційною статистикою, близько семи мільйонів громадян України перебувають на заробітках у різних країнах Європи. При вкрай складному демографічному становищі відтік населення до близького й далекого зарубіжжя не може не позначатися негативно на розвитку держави, на морально-психологічному здоров'ї нації. Прикро й те, що дешева робоча сила з України зміцнює економіку інших держав. Із згаданого відсотка українських заробітчан, значна частина припадає на інтелектуалів. Україну за 16 років незалежності залишила велика кількість науковців, програмістів, інженерів, лікарів, педагогів, журналістів, літераторів, митців. Це пояснюється тривалим складним економічним становищем України, котра в добу СРСР (кінець 80 хроків) за своїм інтелектуальним і науково-технічним потенціалом лідирувала серед інших республік колишнього Союзу та внаслідок «тінізації» її економіки, інших причин, серед яких було й ганебне пограбування громадян (за одну добу вони були позбавлені своїх збережень, які зберігали в установах «Ощадбанку»), за рівнем життя людей була відкинута на одні з останніх місць серед держав світу.

Парадоксальною є ситуація, коли незалежна держава, котра мирним шляхом вирвалася із колоніальних пут, ніяк не може вийти на магістраль динамічного розвитку, щоб відчутно поліпшити умови життя своїх громадян. Нас постійно супроводжують економічні кризи й перманентні політичні баталії.

Найтяжче переживають соціальні катаклізми й економічні негаразди люди інтелектуальної праці. Інтелектуальна еліта в будь-якій країні є її золотим фондом. А у нас рівень заробітної плати науковців, освітян, медиків, працівників закладів культури є набагато нижчим, ніж, скажімо, в країнах Євросоюзу. Хоч останнім часом їм підвищували зарплату, але її ледве вистачає, щоб прогодувати родину, одягтися, заплатити за комунальні послуги. А тому немало людей розумової праці відважуються на виїзд за кордон, а згодом залишаються тут на постійне проживання, щоб забезпечити там свій матеріальний статок у відповідності з набутим фахом. В Україні ми часто бачили картину, як вчорашні професор, оперна співачка змушені були торгувати на ринку дрібним крамом, аби не пропасти з голоду у повному розумінні цього слова.

Пригадався такий факт. Їдучи в березні 1998 року в творче відрядження до Канади, у салоні аеробуса, котрий узяв курс із Праги до Торонто, я розговорився зі своїм сусідом, кінорежисером, колишнім киянином, який перебирався жити за океан. «Набридло бачити дітей голодними, — у пориві відвертості зізнався мій співрозмовник. — Через друзів у Канаді, які приїхали сюди жити раніше, знайшов непогану роботу. Дружина — лікар. Є можливість знайти роботу і для неї. Уже два роки, як звикаємо до тамтешнього життя. В Україну повертатися не хочеться. Хіба, що в гості...»

Десятки тисяч українських інтелектуалів через різні життєві труднощі протягом останніх років змушені були залишити Україну, обравши собі другу батьківщину в Європі, в Америці, в Канаді. Так, з повідомлень ЗМІ, знаємо, що чимало чудових акторів, музикантів, співаків успішно виступають на сценах театрів Німеччини, Австрії, Голландії, США. Двох талановитих співаків, колишніх мешканців Харкова, слухав і я під час одного із концертів у Монреалі.

Про ту ж Канаду, життя якої я прискіпливо вивчав, подорожуючи містами провінцій Онтаріо й Квебек. На той час, коли я тут був, заробітна плата вчителя коледжу сягала 45 тисяч канадських доларів на рік (за тодішнім курсом — понад 50 тисяч гривень). Значно більше отримували лікарі, юристи, журналісти.

У нас в Україні наразі середня заробітна плата вчителя з усіма доплатами становить у середньому 700—900 гривень, викладача ВНЗ — близько 1800 гривень. Це дуже мало. Цих грошей при таких галопуючих цінах ледве вистачає, щоб, як мовиться, якось звести кінці з кінцями. Тож гучна політична реклама деяких учасників передвиборчих перегонів стосовно «значного» підвищення заробітних плат викликає у пересічних громадян гірку іронію. Та й при кожному такому підвищенні інфляційні процеси в Україні «з'їдають» добробут «бюджетників» на ходу і про якесь значне зростання народного добробуту тут важко говорити. На ті обіцяні підвищення також буде важко виживати в країні, в якій усе комерціалізовано і де навіть на здоров'ї людей роблять бізнес. Маю на увазі ціни на ліки в Україні. Деякі з них коштують значно дорожче, ніж в країнах Євросоюзу.

Маємо гіпертрофовані перекоси в оплаті праці. Для порівняння. За один концерт «розкручена» якимось бізнесменом естрадна співачка отримує в багато разів більше, ніж, скажімо, професор університету за кілька років. Тож не випадково, що серед найбагатших людей України є тепер немало зірок шоубізнесу. Щоправда, тут спрацьовує стара істина: суспільство, як і тисячі років тому, потребує хліба й видовищ. Але демонстративне хизування деяких сучасних багатіїв своїм розкішним життям (більшість із них досягли астрономічних статків не завжди чесним шляхом) можна вважати глумом над тими, хто опинився у важких життєвих умовах, створених олігархічно-клановим правлінням.

Нас відрізняє від таких високорозвинених країн, як США, Канада те, що там поважають закони й справно сплачують усі податки, а отже, є можливість фінансувати важливі соціальні проекти, утримувати різноманітні благодійні фонди й організації для інтелектуального розвитку, для функціонування великої мережі театрів, музеїв, філармонічних оркестрів і достойної оплати їх фахівців.

У нас, скажімо, в сільській місцевості, щоб вижити, дати освіту дітям, тамтешня інтелігенція змушена багато часу працювати в особистих підсобних господарствах, а тому про повноцінне фахове зростання годі й говорити. А це, звісно, відбивається на рівні розвитку й знань юного покоління.

Президент України Віктор Ющенко не раз говорив, що в Україні найболючішими залишаються дві біди, котрі не дають їй увійти до цивілізованого світового простору, — бідність і тотальна корупція. Викрадання «мізків», тобто відсутність достойної оплати праці інтелектуалів, на жаль, триває в Україні й понині. А тому мало захищені інтелектуали — науковці, письменники, музиканти , актори, літератори — змушені нерідко перебиватися додатковими заробітками, щоб вижити в цьому складному й парадоксальному житті. А скільки з них змінили фах, щоб хоч якось забезпечити родину! Через бідність і не влаштованість немало талановитих людей деградували, потрапивши в полон алкоголізму, наркоманії. Значним є число інтелектуалів і серед тих, хто не маючи сили вирішити свої проблеми, вдається до суїциду.

Таке може траплятися лише у роки лихоліття. А ми ж стільки задекларували у законодавчих актах держави про достойне життя її громадян. Та часто слова розходяться з ділом як у можновладців різних рангів, так і в політиків. Ледве не клянучись, багато вони нам обіцяють напередодні виборів. Так є і нині.

Інтегруючи Україну до європейських структур, нашiй владi й політикам треба наполегливіше боротися з хронічними бідами України й насамперед поєднати, нарешті, політику з мораллю, чого так бракує й сьогоднішнім вершителям доль людей. А перед усім — належно подбати про національну інтелектуальну еліту, без якої неможливо збудувати повноцінну й розвинену в усіх відношеннях державу.