Як писати спільну історію

Одним з так званих дражливих питань (особливо для вищого керівництва РФ) є питання висвітлення історії в підручниках і працях українських істориків, які лише після здобуття Україною статусу незалежної держави одержали право досліджувати і тлумачити власну історію. Їх звинувачуватимуть у так званому переписуванні історії. Це нібито і є однією з причин напруженості у відносинах між Україною і Росією. Ось, так би мовити, відповідь на запитання «Кто виноват?» І тут же подається відповідь на інше сакраментальне запитання: «Что делать?».

А «делать», підказують, треба ось що. Узяти та й створити чи зібрати групу авторитетних українських і російських учених-істориків, нехай уже вони напишуть нам спільну історію, де не буде різного тлумачення історичних подій та їхньої оцінки з різних позицій. Характерним є те, що таку пропозицію висувають саме російські, а не українські діячі. Отже, можна зробити висновок, що, на їхню думку «спільна історія» має писатися приблизно так: росіяни диктують, а українці записують. Такий собі «розподіл праці».

Зрозуміло, українцям на таке «сотрудничество» погодитись не хочеться. Але ж і обійтися без справжньої співпраці не можна. Адже майже всі історичні джерела — літописи, архіви, хроніки й більшість матеріальних пам’яток зберігаються в Росії, і доступ до них для українців (а частково, мабуть, і для росіян) обмежений, а то й зовсім закритий. Ще за правління Петра І з України було вивезено всі писемні матеріали, які стосувалися історії України, в тому числі знаменитий літопис Нестора — Повість временних літ (де вона тепер?). Згодом у Московщину потрапив і архів Коша Запорозького разом з іконами, корогвами, булавами, бунчуками...

Після того як Москва остаточно підім’яла під себе Річ Посполиту, в Росії опинилися й Литовські хроніки, які мають особливу цінність для вивчення історії України ХІІ і ХIV століть — часів Великого князівства Литовського і Руського.

Із середньоазіатських республік Радянського Союзу, безумовно, були вивезені й золотоординські матеріали. Відомо, що Катерина ІІ споряджала одну за одною експедиції в Сибір, та й по всій імперії, метою яких було вилучення з монастирів, бібліотек і приватних колекцій писемних матеріалів, причетних до історії. І після Катерини ІІ, і вже коли був Радянський Союз, основна маса архівних матеріалів та першоджерел, які мають значення для вивчення історії, зосереджувалася в союзному центрі й дісталася Російській Федерації.

Особливо цінними і вкрай необхідними для українських істориків є матеріали, які стосуються подій в Україні в першій половині ХХ століття: Громадянської війни і революції, Першої та Другої світової війни і післявоєнного часу (колективізація, штучний голод, депортація, протистояння з УПА тощо). І з усіх цих питань архівні матеріали містяться переважно в Росії.

Отже, співпраця справді потрібна, і навіть дуже — і з російськими істориками, і з російською владою. І полягати вона має не в диктуванні Україні свого погляду на українську історію, а у відкритті всіх причетних до історії закритих архівів і наданні однакового доступу до них і українським, і російським ученим, ученим із країн СНД, близького й далекого зарубіжжя. Бо якщо цього не буде, то історики, наприклад України, матимуть право писати на власний розсуд і стверджувати, що саме так і було, але Москва, мовляв, правду приховує. Адже в України була спільна історія і з Польщею, а не тільки з Росією. Та й з Візантією, Скандинавією! То ж нехай усі скажуть своє слово.