Як школярі — діти війни допомагали на сільгоспроботах

Я приєднуюся до добрих слів і побажань, що висловлюються читачами газети «День» на вашу адресу. Газету «День» виписую вже вісім років, а до того читав різні видання і прийшов до висновку, що «День» — найкраща газета.

Прочитав репліку Б. Вітушинського «Забуте покоління війни» в газеті від 15—16 червня ц.р. і вважаю, що вона заслуговує на увагу. То хіба можна порівняти дітей війни, народжених до 1931 року і після 1944—1945 рр.?

Я народився 1929 року. Батька Йосипа і матір Варвару у віці семи і двох років батьки привезли до Сибіру 1906—1907 рр. з Київської і Полтавської губернії. 1931 р. вони повернулися до Одеси. 1941 р. я закінчив 4-й клас. Із жовтня 1941 р. по квітень 1944 року з мамою і двома братами перебував в окупованій Одесі. Того часу періодично відвідував школу і в результаті втратив 2 роки. Під час окупації довелося побачити, як розстрілювали і вішали людей, як вивозили трупи замерзлих людей і інші страхіття війни. Після визволення Одеси нас, підлітків, викликали до райкому ЛКСМУ. Це було в квітні 1944 р., було нам по 14—16 років, ніхто з нас не працював, тому що неповнолітніх на роботу не брали. У райкомі нам запропонували вступати до школи фабрично-заводського навчання (ФЗН) і профтехосвіти (ПТУ). Так вийшло, що я один з 15 однолітків вирішив учитися в школі, а хлопців приваблювали формений одяг і харчування у ФЗУ, перспектива працювати і через рік вже отримувати зарплату.

Цей 1944 рік мені запам’ятався на все життя тим, що вже в травні нас, школярів, залучали на польові сільгоспроботи: ми робили прополку і просапку кукурудзи і соняшників. На початку липня нас, групу школярів 20 чоловік, на чолі з вчителькою малювання, віком років за 40, направили на збиральну кампанію до с. Данилова Балка Грушковського району (нині на Кіровоградщині). Пасажирських потягів й іншого транспорту не було, тому діставалися до залізничної ст. Помошна попутними вантажними потягами, причому на військові ешелони нас не брали. З Помошної до ст. Грушка (нині Ульянівка) доїхали вузьколійкою через Гайворон. Харчами нас ніхто не забезпечував, а брали з собою з дому по шматку хліба, овочі і фрукти добували на станціях, де чекали попутного потяга. У дорозі ми були більше двох діб. У с. Грушка нас зустріла колгоспниця, літня жінка на возі, запряженому худим конем, і ми пішки, босоніж, хто в чому був, вирушили за возом до с. Данилова Балка за 10—12 км.

Село вразило нас тим, що в ньому не було молоді навіть нашого віку, тому що їх німці вивезли на роботу до Німеччини, не було також собак, яких німці повбивали, щоб не заважали таємно переміщатися, дуже мало було корів. Колгоспники, в основному літні жінки, ставилися до нас, як до своїх дітей. Оселилися ми в школі; ліжком була солома, накрита рогожею, подушками — мішки з соломою. Тепер збиральна кампанія триває 10—12 днів, тоді вона тривала 1—1,5 місяця, оскільки потрібно було косити косарками і вручну зв’язати снопи, скласти їх у копи, потім звезти їх у скирти, потім обмолотити, діждавшись прибуття з машинно-тракторної станції молотарки (МТС), потім очистити і підсушити на віялці з ручним приводом і лише тоді відвезти на приймальний пункт «Заготзерно». Молотарка приводилася в дію трактором, снопи в копи зносили руками, звозили в скирти на конях і коровах. Особливо важко було переносити снопи в копи босоніж по стерні. Молотарка працювала цілодобово з рідкими технічними зупинками, оскільки її перевозили за графіком з колгоспу до іншого колгоспу. Вночі ми не працювали. У селі електрики не було, не було ні лазні або якого-небудь іншого водоймища. Вставали о п’ятій-шостій годині ранку, снідали склянкою молока зі шматочком хліба і вирушали пішки в поле на 2—3 км. Закінчували роботу із заходом сонця настільки втомленими, що навіть без вечері падали і засинали. Опівдні була перерва на обід, одна година. Обід привозили в поле в контейнерах. Це був пісний суп або борщ і трохи кашки, а решту часу використовували на боротьбу з паразитами. Знімали сорочки, майки, штани і били вошей до того, що майже ставали червоними від крові, для обробки трусів утікали за дальні копи. У такий же спосіб, як і туди, ми повернулися додому в середині серпня, 20-го нас направили на збирання винограду в села, де жили німці-колоністи. Вони займалися виноградарством, але вони пішли з німцями при відступі, а села залишилися порожні. На збиранні винограду працювали до 15 вересня.

1946 р. я вступив до технікуму, 1950 року вже працював десятником на будівництві, керував колективом на 50—60 осіб. Під час навчання в школі і технікумі учні теж часто залучалися до сільськогосподарських робіт і розбирання зруйнованих будівель, ремонту доріг тощо.

У результаті вийшло так, що хлопці, які вступили до ФЗН і ПТУ, одержували одяг і харчі, потім отримали статус «учасник війни», а ті, хто вчився в школі і приніс більше користі державі, стали дітьми війни і навіть узаконені пільги їм урізано. Старшим дітям війни тепер за 80 років, і як вони нічого хорошого не бачили раніше, так і не отримають нічого до кінця життя.