Як закінчилось моє дитинство

...Батько працював їздовим в організації «Заготхудоби». Там йому видали кілька соток далеко в полі. В 1940 і 1941 роках ми їздили в поле всією сім’єю. Вдома була тільки стежка від порога до воріт. На ній і залишилася наша сім’я, коли батько пішов захищати рідну землю.

•  Весна 1941 року була тривожною. Щовечора над головою кружляли літаки. На них схрещувалися промені прожекторів, тривали маневри. Батько після роботи ходив на якісь курси при військкоматі. Сусіда мобілізували на 45 діб на перепідготовку. Точилися безкінечні розмови про наближення війни з Німеччиною. Радіоповідомлення про її початок сусідки зустріли страшним голосінням. Слідом заплакали перелякані діти, відчули: в дім прийшла велика біда. 24 червня батько пішов на війну, назавжди, війна проковтнула його. Було тоді батькові всього 32 роки.

30 липня фашисти вдерлися в Обухів. Відразу ж кинулись по хатах, вимагаючи «яйки і млєко». Мати сказала, що в нас нічого нема, але окупант був досвідчений. Заглянув у запічок і там у великій мідній кварті знайшов пару яєць, присипаних лавровими листочками. Замахнувся на матір, але не вдарив, забрав здобич та пішов. У сусідів квартирував офіцер. Не вважаючи нас за людей, він поводився так, ніби поруч нікого немає. Щодня роздягався догола і купався посеред двору. Там же нужду справляв.

•  Тоді як тривала оборона Києва, Обухів був переповнений німцями. Тому наша артилерія весь час обстрілювала його. Як тільки починався обстріл, мати ховала нас під лавкою та міцно пригортала до себе. Пояснювала, що тут ми захищені від осколків. А якщо в хату влетить снаряд, то хай уб’є всіх разом. Із фронту щодня привозили трупи. Біля школи №2 постав цвинтар на кількасот могил. Лежали вони щільними рядами, на них поставили невисокі, широкі, чорні хрести. Пізніше школа зрівняла цвинтар, і там вирощували овочі. Зараз там стоїть новий шкільний корпус.

•  З початком війни фактично закінчилось моє дитинство. На руках у матері були півторарічний братик та трирічна сестричка. І я, в десять років, була її єдиною помічницею. Ходила на польові роботи замість матері, коли вона хворіла, бо літню трудову повинність із кожного двору вимагали дуже суворо як під час окупації, так і після. Допомагала діставати паливо, носила дрова з лісу за п’ять-шість кілометрів від села. Якщо ж мати добувала десь кілька полін, то ми удвох пиляли і рубали їх. Життя навчило здобувати харчі з-під ніг, збирати колоски, якісь поживні залишки з овочевих полів. Тоді ж засвоїла ази підприємницької діяльності. Мати купувала кілька кілограмів проса, ще якогось зерна. Просо ми товкли в ступі, із зерном ходили до хазяїна ручного млина і там крутили двоє великих важких коліс. Потім на базарі міряли склянкою пшоно й борошно. Мали заробіток по півтори-дві склянки борошна і пшона. Цей заробіток та ще й молоко, яке доїли в кози, рятували нас.

Окупанти вивозили з України не лише все, що виросло на полях, а й робочу силу. Молодь брали за списками сільських управ, а також упійманих під час облав. Одну колону невільників, у якій були наші сусіди і материна хрещениця, ми супроводжували далеко за село. Прощалися з ними, як із покійниками. Каторга нищила людей. Із 5264 громадян, вивезених із району, 2111 не повернулись на батьківщину. Серед них і наш сусід Микола Карамаш (див. Домотенко Ю. К. Обухів. Історичний нарис. — К, 2007).

•  Жахом сковували каральні операції, що повторювались одна за одною. У травні 1942 року було розстріляно комуністичне підпілля — всього 50 людей. Особливо лютували гестапівці влітку 1943-го. У червні вони пограбували і знищили циганський табір, десь півсотні сімей. У ніч на 1 липня в урочищі Розкопана вони вбили 500 обухівчан. Їх скосили кулеметним та автоматним вогнем над урвищем завглибшки 60 — 70 метрів. Згори закидали гранатами і засипали бульдозерами. Вранці мешканці сусідніх сіл бачили, як у яру ще ворушилася земля, а з неї стікала кров. Пізніше спеціальна комісія розкопала яр. Побачивши те жахіття, Ілля Оренбург назвав Розкопану обухівським Бабиним Яром. Лежали там і родичі Андрія Малишка, дружина голови колгоспу А. Білика і п’ятеро дітей. Зараз там стоїть пам’ятник жертвам фашизму.

•  Звільнили Обухів від окупації 8 листопада 1943 року. Почувши наближення фронту, сусіди ще зранку заховалися в землянці, спеціально викопаній в кінці городів. Після полудня на городи вибігла німецька піхота. Бігли близько від нас, метрів за 50. Матері намагалися загнати нас у куток, боячись, що помітять. Але ми скупчилися біля виходу і, не зважаючи на пересторогу матерів, наче пташенята, висунули голови назовні. Хіба ж могли ми упустити такий довгоочікуваний момент, коли нарешті «фріци драпають»! На щастя, втікачам було не до нас. Не роздивляючись довкола, вони бігли важко, стомлено. Через кілька хвилин з’явилися наші. Здається, вони були не такі стомлені, і настрій у них був зовсім інший. Зрідка лунало «Ура!». А за селом біля МТС палав склад зерна. Тож фронт перекотився по наших городах без пострілів.

Фронт зупинився за Обуховом надовго. Кілька тижнів у нас квартирували наші бійці. Братик бігав поміж них і розпитував кожного дядю, чи не бачили його батька. Після відповіді перепитував: «А може ви — мій батько?» Мати витирала тихенько сльози...

•  Тоді я вперше побачила таке явище, як передчуття смерті. Один із бійців, котрі розмістилися в нашій хаті, Кошелєв, був весь час у пригніченому стані й повторював, що його скоро вб’ють. Пізніше ми довідались, що загинув Кошелєв у першому ж бою. Обухівських чоловіків мобілізували на фронт, що проходив біля Обухова. Багато з них там і загинули. Я чула розмови про те, що жінки ходили полем із санками і змітали сніг із покійників, шукаючи своїх. Іноді впізнавали.

Взимку відновилися заняття в школах. Я робила зошити з грубого пакувального паперу. Підручники купували на базарі довоєнні. Ходила до школи у спідниці із солдатської плащ-палатки, в піджачку з казенної ковдри й у великих чоботях. Школа сама забезпечувала себе паливом. У лісі ми спилювали відведені нам дерева. А потім на шкільному подвір’ї пиляли, рубали і складали дрова. Працювали всі разом — учні й учителі.

•  Голод і холод узимку 1946 — 1947 років порозганяли дітей зі школи. Навесні класи стояли напівпорожніми. У вересні 1947-го мене перевели в середню школу. Там укомплектували єдиний на весь Обухів сьомий клас. Нас зібрали з усіх чотирьох обухівських шкіл і назбирали всього півтора десятка дітей. Наприкінці жовтня нас зняли з уроків і вивезли в поле рятувати з-під снігу колгоспні буряки. Запам’ятався цей виїзд тому, що нам дали по великій скибці домашнього білого хліба з салом. Вдома такими смаколиками навіть не пахло. Щоб дістати за державною ціною півбуханця чорного хліба, ми ще з вечора займали чергу і стерегли її до ранку.

І от за таких умов ми в нашої матері ходили до школи всі троє. Бралась вона за найважчу роботу, тяглася з усіх сил, щоб уберегти дітей у тому пеклі, забезпечити їм навчання й вивести в люди. Сили вичерпались дуже швидко. 1952-го на своєму півстолітньому рубежі мати перейшла у Вічність, а ми — на сирітський хліб...

•  Ось таким було дитинство більшості народжених в Україні в 1930-ті роки. Випробувані голодом і холодом, обпалені війною, травмовані сирітством, ми передчасно дорослішали і брали на свої плечі частину обов’язків старших. Ми сподівалися, що таке більше не повториться...