«Запас оптимізму треба не вичерпати дочасно»
Що ближче до виборів, то дедалі більше політичної реклами, менше їй віри. А людей, попри щоденні турботи й передвиборчу агітацію, турбують одні й ті ж питання, тішать звичайні людські радощі.
Отець Юрій, римо-католицький священик:
— Усередині вересня перехворів на лакунарну ангіну. Протягом п’яти днів лежав у лікарні Харкова №22. Це, напевно, занесемо до мінусів. Однак особисте лихо не обійшлося й без плюсів. Порадував хоча б той факт, що мав несподівану можливість виспатися й перечитати книжку, яку вже давно хотів опрацювати, але не міг осилити, — «Євхаристію. Таїнство Царства» Олександра Шмемана. Проте найбільшим даром за цей час були люди, із якими познайомився, — пацієнти нашого ангінного відділення та медперсонал. Взяли за серце ретельність і доброзичливість, із якими піклуються одужанням хворих ці працівники за свої скромні зарплати. Справжні подвижники! А хворі, усі до одного — молоді хлопці й дівчата, зі щирою вдячністю та послухом виконують вимоги лікарів... Це, мабуть, як на Марсі побував. 1 жовтня єпископ перевів мене служити в Суми, у рідну парафію Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Важко сказати, для кого це більше благо: для мене чи для тих, хто знає мене ще з дитинства, а нині має довірятися як душпастиреві... Минулими вихідними був на католицькому з’їзді під Києвом. Познайомився із багатьма українськими подружжями католиків. Вони переважно не «спадкові» католики, а ті, які прийняли Ісуса Христа у свідомому віці, тому із надзвичайним ентузіазмом наповнюють свій життєвий простір вірою. Вселяє надію той факт, що вони відкриті до життя і більшість із них уже виховує по п’ять і більше дітей. Наше покоління таки має майбутнє!
Сергій П’ЯТАЧЕНКО, поет, викладач Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка:
— Щоб нині радіти життю, здається, треба бути або хворим, або філософом, адже воно дає так мало причин для радості. Руйнація, деградація, занепад — ось той приблизний дискурс, за яким більшість українців визначатимуть соціальний настрій сьогодення. Щоправда, залишається особистий простір, на який усе ж таки дедалі сильніше тисне зовнішній хаос. У цьому просторі я радію з того, що моя мама — жива, хоч і не дуже здорова, що виріс син, зростає маленька донечка, поруч — любляча дружина, є цікава робота, оплата за яку, щоправда, прирівнює її до хобі, є творчі проекти — власні і спільні із творчою молоддю, якій намагаюсь указати на ціннісні творчі й життєві орієнтири.
Нам довелося жити в епоху змін, це натхненний час для письменника, проте й важке випробування для людини. За чверть століття на моїх очах зламалося багато чого — країн, людей, ідей. Те, що було непорядним і безкультурним, тепер стало нормою. І засмучують не так ті, хто насаджує цей бруд, як ті, хто легко зголосився жити за новими принципами.
Колись один знайомий поет сказав мені, що кожній людині дано певний запас оптимізму, і треба не вичерпати його дочасно. Українці — нація філософів і поетів — схоже, мають невичерпні запаси оптимізму і, незважаючи на те, що половина з них живе на межі бідності, а чверть — уже за межею, радіють життю, осінньому сонечку, жмутику жовтих кленових листочків. І маринують гриби. А отже, мають плани на майбутнє. Принаймні на цю зиму.
Сергій ДЄНЄЖНІКОВ, завідувач Музею історії Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка, кандидат наук, викладач:
— Сьогодні є така проблема: діти не хочуть іти навчатися до педагогічних вищих навчальних закладів. А причина, на мій погляд, полягає в тому, що професія вчителя, на жаль, у наш час не престижна. Незважаючи на це, учитель потрібен усім: і правникові, і лікарю, і технологові... Лише за умови належного ставлення з боку держави до розвитку освітньої галузі можна змінити ситуацію на краще, додати престижності педагогічній професії, культивувати повагу до освітянина. Треба вкладати кошти в наукові дослідження — у гуманітарній, психологічній, природничій та інших сферах. Цих грошей, на жаль, немає. Хоча, наприклад, на вибори їх вистачає.
Наталія ПЕТРЕНКО, студентка-першокурсниця:
— «Ви, студенти, — майбутнє нашої нації, — лунає голос агітаторів з екранів телевізорів, із трибун, з Інтернету. — Ми вам допоможемо створити кар’єру!..» Усе так, але це правда чи передвиборчий хід? Нам, студентам, гарно живеться напередодні 28 жовтня: вчасна стипендія, зустрічі з відомими особистостями, святкові дискотеки. Та чи буде так після виборів? Сумніваємося... Поки політики сваряться, розв’язують власні проблеми, у нас у гуртожитку — своє життя. Два тижні тому ми привітали куратора з появою донечки, а вчора я зустріла компанію майбутніх матусь, які трималися за животики й розмовляли про своє щастя. Хіба ж не радісно бути молодими? І на другий план відразу відходять усі проблеми й негаразди, у душі залишається тільки усмішка маленької дитини. Ось у чому наша радість і майбуття.
