Зраду потрібно долати в собі

Про патріотизм можна вести розлогі, велеслівні промови. Можна навмисне демонструвати патріотизм, пишномовно про нього говорити чи писати, але при цьому бути байдужим до України та її народу або взагалі зі зверхністю і зневагою ставитися до них. Можна з пієтетом ставитись до артефактів української культури, колекціонувати різноманітні вишиванки, глечики й свистки, облаштовувати українським колоритом ресторани, виказувати замилування українськими піснями й танцями, та водночас фактично здавати інтереси українського народу, буквально зраджувати його. А з того, що в українських ресторанах, які культивують український бренд і заробляють на цьому гроші, офіціанти звертаються до відвідувачів російською мовою, взагалі не варто дивуватись. Це у нас — як «здрастє вам» на недоречне зауваження. Можна гратися в українське ерзац-козацтво, посвячувати в козаки тих, хто не шанує ні українського народу, ні його мови, ні історії чи взагалі чинить йому шкоду, тільки за те, що вони заможні та займають владні статуси в суспільстві й здатні своїми внесками утримувати таке «козацтво» ряджених. Можна запобігати до націоналістичного екстремізму, та при цьому не лише відлякувати громадян інших національностей своєю нетерпимістю, а й переслідувати суто меркантильні цілі і задовольняти власні амбіції вождизму, не переймаючись цивілізованим майбутнім своєї нації. Навіть можна, спекулюючи іменем Бога, ніби не помічати удаваної побожності аморальних суб’єктів та очевидних безбожників і нагороджувати явних кривдників народу церковними нагородами лише за те, що вони перебувають при владі й підтримують церкви матеріально та адміністративно.

Так, багато чого можна... заради власної вигоди, як свідчить сучасна українська соціальна дійсність, виявляється, усе можна. Чим більше буде таких «можна», які мовчки чи з гучним цинічним викликом входять у суспільне життя народу як його норми, тим у похмуріші глухі закутки душі заганяється те, що мало б з упередженням казати вголос: «Ні, так не можна!». Та своєчасно «бити» по руках, які роблять те, що в жодному разі не можна робити. Безумовно, то є совість. Совість — це універсальний детектор і запобіжник брехні. Лише безсовісна людина здатна щиро мовити брехню як правду. Не кожна людина, яка живе за совістю, має релігійну свідомість, але без совісті — це безбожник як за визначенням, так і за своєю сутністю. Приспана совість і знехтувана мораль до добра ніколи не доведуть. І до Бога — теж. А на шляху вдаваної побожності, без сповідування совісті й моралі можна хіба що злигатися з дияволом. Можна всі українські вулиці й дороги обвішати гаслом «Любіть Україну!». Але одними лише гаслами й закликами Україну не полюбиш, не розбудуєш і не збережеш. У вдавані ура-патріотичні способи можна тільки дуже швидко прошароварити, проспівати, протанцювати, просвистіти і проѓавити Україну. Відтак реально, як то кажуть, на дотик відчути, побачити й по-справжньому зрозуміти патріотизм можна не у словах, а у вчинках, діях окремої людини, колективу людей і народу загалом. Реальне почуття патріотизму здатне подолати почуття страху. Особливо це проявляється в екстремальних і надзвичайних ситуаціях, зокрема в умовах війни.

Проаналізуймо, звідки може виникнути патріотизм і куди він може зникнути. Уявімо собі ситуацію на фронті, коли командирові потрібно повести своїх бійців в атаку. Якому командирові це вдасться зробити швидше? Тому, який перший вискочив з окопу й закликав бійців іти за ним в атаку? Чи тому, який з окопу не вилазить, а посилає бійців в атаку? Або, може, тому, який, погрожуючи розстрілом, випхав силоміць із окопів своїх бійців під ворожі кулі, а сам, тими ж окопами і заздалегідь виритими відхідними траншеями, дременув подалі з лінії вогню чи перейшов у стан ворога, якщо той перемагає чи переміг? Тепер давайте ці гіпотетичні моделі поведінки командира, як своєрідну теоретичну матрицю, накладемо на нашу сучасну й реальну українську соціальну дійсність і подивимось на те, як поводять себе вітчизняні можновладці-командири зі своїми підвладними громадянами не на словах, а у своїх діяннях, вчинках, коли виразно проглядається загальна тенденція їхньої поведінки. Скільки серед них знайдеться таких, які прикладом свого життя відповідають першому варіанту, скільки — другому, а скільки — третьому варіанту поведінки командира? Отож-бо й воно.

Хіба може повести за собою бійців той командир, який зраджує цих бійців? І на яке ставлення до себе з боку зраджених бійців може розраховувати такий «командир»? Невже такого «командира» у мить смертельної для нього небезпеки хтось кинеться закривати своїм тілом від ворожих куль? І чи може почувати себе безпечно й упевнено такий «командир» на полі бою, повертаючись спиною до тих бійців, котрих він зрадив або принизив їхню гідність? Низка риторичних запитань — життя і смерті, історичного буття й небуття. Ретроспективний погляд на новітню державну незалежність України крізь призму відносин владних суб’єктів та підвладних їм громадян наштовхує на сумний висновок. Здається, за ці двадцять із гаком років ми так захопилися владою, що, либонь, і забули про суспільне призначення влади, а також за відповідальність влади перед суспільством за її використання за своїм призначенням.

Тому нагальним для історичного українського буття є суспільне усвідомлення феномену зради, що неухильно веде українську державність до історичного небуття. Але, щоб запобігти цьому лихові, через яке вкотре може спіткнутися українська державність, окрім глибокого усвідомлення й розуміння нищівної природи зради, потрібно здійснювати конкретні дії та кроки для її подолання. Проблема ускладнена тим, що зраду треба долати й викорінювати не в комусь, а в собі, починаючи з подолання «ховрашиного» світогляду та «окопно-пакувальної» свідомості, які домінують у сучасному українському соціумі.

Володимир РЯБЧЕНКО, Київ