«Щоб не муляли очі людям…»

Протягом десятиліть радянська влада на 9 травня влаштовувала помпезні паради, а її агітаційно-пропагандистська машина намагалася переконати світове співтовариство, що «радянські ветерани оточені любовю і турботою партії і уряду». Не знаю, чи вірили цій брехні на Заході, а ось в середині СРСР – ні. І на це були більш, ніж вагомі, підстави.                

«ТАКИХ БЕЗНОГИХ, ЯК Я, ТОДІ ПОВЕРТАЛОСЯ БАГАТО…»

В середині  80-х років я познайомився з Миколою Івановичем – ветераном Другої світової війни, який при визволенні Варшави втратив обидві ноги. Повернувшись до Вінниці, свого рідного міста, він дізнався, що батьків гітлерівці розстріляли, а молодший брат згорів на Курській дузі у танку. Та йому, як зізнався старий солдат, все ж неабияк пощастило.

«Спочатку мене доглядала сестра, яка під час окупації дивом уціліла, - розповідав колишній фронтовий розвідник. – А  коли вона померла, переїхав до Тетяни – племінниці». 

Ветеран багато розповідав про суворі фронтові будні, бойових побратимів, з якими дійшов до Берліна, операції, у яких брав участь їхній полк. Коли ж я поцікавився післявоєнним життям, він замовк. Помовчавши, сказав: «Таких безногих, як я, тоді поверталося багато. Але ми виявилися не потрібними ні державі, ні суспільству. І виживали хто як міг. Особливо тяжко було у 50-ті – 60-ті роки, коли нас хоч і неофіційно, та все ж  оголосили поза законом. Завдяки сестричці я вижив, а багато моїх товаришів спилися, скінчили життя самогубством, а то й взагалі кудись пропали».

Не переповідатиму усю нашу розмову, а скажу лише, що від слів трохи захмелілого старшини мурашки пробігали по шкірі, слухаючи його, не вірилось у почуте. Як я міг, прочитавши і переглянувши десятки книг і фільмів про війну, в яких оспівувався «безсмертний подвиг радянського солдата», повірити в  те, що відразу по війни СРСР приступив до так званої зачистки країни від безруких і безногих воїнів-переможців?  Розум відмовлявся сприймати за правду слова про те, що робилося це задля того, щоб учорашні фронтовики не псували своєю присутністю загальну картину наших міст і сіл.

 Та мине небагато часу ми дізнаємось про минулу війну багато страшної правди – правди, од якої підкошуватимуться ноги і тьмаритиметься в очах. А солдати-інваліди, які виживуть, розкажуть не лише дозовану, дозволену владою правду, а й справжню. Зокрема, і  про те, як країна-переможниця «приголубила» найбільш потсраждалих.

Давно немає в живих мого земляка-фронтовика. Але сьогодні, напередодні 75-ї річниці Перемоги над нацизмом, хочу продовжити ту розмову…

«ІЗОЛЮВАТИ ВІД СУСПІЛЬСТВА…»

Ми вже ніколи не дізнаємося, скільки солдатів і офіцерів Другої світової війни повернулися до рідних домівок інвалідами. Але те, що серед них були сотні тисяч тих, хто втратив обидві руки чи обидві ноги, відомо достеменно. Звісно, що людям, які отримали на фронтах ті чи інші поранення, що обмежували їхню життєдіяльність, було важко. Та цій категорії було найважче, бо вони не могли навіть обійти себе…

«Я тоді була школяркою, але добре пам’ятаю цих нещасних людей, які пересувалися на маленьких візках, - згадує пенсіонерка Ольга Крутяк. – Найчастіше їх можна було зустріти на базарах, поблизу магазинів, в інших місцях масового скупчення людей. Ті, хто мав руки, відштовхувалися від землі, заглядаючи нам у вічі і благаючи «допомогти хто чим може».  Не маючи що дати, ми сором’язливо відводили від них очі…».

Чи знала про існування цих людей влада? Звісно, що знала. Та допомогати їм не надто поспішала. Розумію, що держава була обтяжена багатьма іншими проблемами, зокрема, відбудовою заводів і фабрик, вщент зруйнованих фашистами. Проте – за бажання – могла і більше подбати про своїх рятівників. А його, бажання, не виявилося.

Кремлівські вожді не хотіли знати й чути про безногих і безруких солдатів. Вони їм просто були не потрібними. І вже у 1946 році приступили до його «вирішення»: спецслужби провели облави, зібравши бездомних інвалідів і відвізши їх на залізничні вокзали. 

Там їх, незважаючи на слізні проохання не чіпати, завантажували у вагони-теплушки і ешелонами відправляли світ за очі, щоб вони неприємним виглядом своїх фронтових обрубків не бентежили громадян і не псували ідилічну картину загального соціалістичного благоденства радянських міст. Проводилася ця «акція» у найбільших містах Радянського Союзу, зокрема, у Москваі, Ленінграді, Києві, Мінську, столицях інших союзних республік. Це була, як сьогодні кажуть, перша хвиля насильницького вивезення людей. У виконавців волі «партії і уряду» ніяких санкцій прокурора чи судових рішень не було. І досі не знайдено документальних підтверджень хто саме віддав такий наказ, але не важко здогадатись з чиєї волі могло відбуватись таке свавілля…

Проте чи сил НКВС не вистачило, чи нещасні якимось чином дізналися про «велике переселення» і встигли сховатись, але чимало з них незабаром знову зявилися на вулицях, про що доповіли вищому керівництві країни. Наприклад, взимку 1954 року тодішній міністр внутрішніх справ СРСР генерал Круглов надіслав Хрущову та Малєнкову документ під грифом «Цілком таємно», у якому було сказано: 

«МВС СРСР доповідає, що, незважаючи на вжиті заходи, в крупних містах і промисловиї центрах країни все ще продовжує існувати таке явище як жебрацтво. За час реалізації указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 року, в якому йдеться про боротьбу з антигромадськими, паразитичними елементами, органами міліції було затримано нищих: у 2-му півріччі 1951 року – 107 766 чоловік, у 1952-му – 156 817, у 1953-му – 182 342. Серед затриманих понад 70 відсотків є інвалідами війни.

Боротьба з нищими ускладнюється… тим, що багато жебраків відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів…самовільно залишають їх і продовжують жебракувати. У зв’язку з цим було б доцільно прийняти додаткові заходи щодо попередження і ліквідації жебрацтва в СРСР. МВС вважає необхідним передбачити наступні заходи:

… 3. Для попередження сомовільних залишень з будинків інвалідів і людей похилого віку осіб, не бажаючих там проживати, і позбавлення їх можливості займатись жебрацтвом, частину існуючих на сьогоднішній день будинків перетворити в будинки закритого типу з особливим режимом». 

Вони знаходилися якомога далі од людських очей, зокрема, на Далекому Сході і у Середній Азії. Колишніх фронтовиків туди звозили зі всіх куточків країни. Персонал, який там працював, у 50-ті роки давав підписку «про нерозголошення інформації, що носить конфедеціальний характер». 

Художник Гекннадій Добров бував у таких будинках і був свідком, як там жилося їх мешканцям. Ось що він писав: «Калік інколи виносили подихати свіжим повітрям і підвішували на мотузках дерев. Іноді забували і вони замерзали. Це були зазвичай молоді хлопці, покалічені війною і списані як відпрацьований матеріал, який більше не приносить користь Батьківщині».

«Герой Радянського Союзу Григорій Волошин. Льотчик, який протаранив ворожий літак. 29 років він існував у Валаамскому інтернаті. Багато хто з цих інвалідів покалічився під час штурму Берліну в березні-квітні 1945-го. Маршал Жуков в цілях економії танків посилав солдат піхотинців в атаку на мінні поля - солдати своїми тілами розміновували міни, створюючи коридор для військ. Про цей факт товариш Жуков з гордістю хвалився Ейзенхауеру. Цей факт зафіксовано в особистому щоденнику американського воєначальника».

    За словами художника, умови, у яких знаходилися інваліди, були жахливими. Адміністрація будинку-інтернату абияк відносилася до виконання своїх обов’язків щодо догляду пацієнтів, часто забуваючи їх нагодувати і навіть води подати. Іван Корольов, який тривалий час керував ним, теж усіляко ображав фронтовиків, відбираючи навіть у них ордени й медалі, вважаючи, що йому все дозволено. Знав покидьок, що ніхто не скаржитиметься на його свавілля.

 Один з екскурсоводів, який на початку 60-х працював на острові Валаамі, що в Карелії, де знаходиться відомий Валаамський чоловічий монастир, так згадував про будинок-інтернат і його мешканців: «Обкрадали цих людй усі, хто тільки міг. Справа доходила до того, що на обід у їдальню багато хто йшов з пів літровими скляними банками, оскільки мисок не вистачало на усіх. Я це бачив на власні очі. А коли ми з хлопцями, отримавши зарплатню, приходили в селище і купували пляшок десять горілки, що тут починалося! На колясках, «каталках», тобто дошках з чотирма шарикопідшипниковими коліщатками, на милицях радісно спішили назустріч нам. Категорично заборонялося не лише водити туди групи туристів, але й показувати їм дорогу. За порушення наказу могли звільнити з роботи, а то й викликати до місцевого управління КДБ».

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Історія Другої світової війни, яку Радянський Союз назвав Великою Вітчизняною,  до речі, єдиний у світі, написана брехливими істориками-підлабузниками під контролем компартійним ідеологів, наскрізь просякнута брехнею і лицемірством. 

Виступаючи з дня чергової річниці Перемоги, Сталін якось сказав: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід притягувати, не слід перевіряти. Це хибна думка. Переможців можна і треба судити – менше буде зарозумілості, більше буде скромності».

І їх судили. Олександр Яковлєв, колишній секретар ЦК КПРС часів так званої перебудови, стверджував, що вже у 1946 році понад 10 відсотків фронтовиків опинилися в таборах. Не як карні злочинці, а як «неблагонадійні елементи». 

І сьогодні, на 75-му році з дня Перемоги над нацизмом, офіційна Москва затято відстоєю «свою, найправдивішу», історію. Проводячи помпезні військові паради, щоб зайвий раз продемонструвати свою військову могутність, офіційний Кремль воліє не згадувати окремі сторінки недавньої історії, людей, яких держава, правонаступницею якої є Російська Федерація, викидала на смітник, прирікаючи багатьох з них на голодну смерть.