Моя люта вісімнадцята весна

…Ми з родиною вже багато днів ночували в Макарівському медичному стаціонарі Київської області. Там був підвал і там, здавалося, було безпечніше... Тато-гінеколог під обстрілами приймав пологи у вагітних жінок, зупиняв кровотечі… Робив навіть кесарські розтини. Без будь-яких умов…

Десь там, зверху,  несамовито гуло, гупало, тріщало!.. Під обстрілами прозорою плівкою затуляли вибиті  вікна, що не витримали ударної хвилі.

…Кажуть, воєнні госпіталі знаходяться за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Ми ж не були воєнним госпіталем, але Макарівська лікарня рятувала людей, в той час, коли орки окопалися усього за декілька кілометрів від нас.

І весь час, в лікарню безперервно везли поранених і мертвих. Здається, я бачила їх усіх. Бо, часто, ми періодично змушені були виходили з підвалу аби хоч трохи погрітися й хапнути ковток весняного повітря.

…Якось йшла по коридору і раптом  почула крик:

– Дорогу! Дорогу! , –А згодом – моторошні стогони. Про такі я лишень  читала. У Багряного. В “ Морітурі”.  Вперше у реальному  житті я  бачила “пошматованих” людей.  Так близько!  Вперше чула їх несамовиті стогони. Ось уже пройшов місяць, а в мене досі той стогін стоїть у голові. Вдень і вночі.…

Із, майже повністю окупованого міста, ми вирішили вибиратися тільки шостого березня. За іронією долі саме в цей день ворог сатанів найбільше!

Перед цим тато збігав до головного лікаря і скоро повернувся з тривожними новинами:

– Макарів повністю прострілюється, сказав він, –  міст, через який нам доведеться їхати, заміновано. Ніхто не гарантує безпеки.  По Житомирській трасі потрібно мчати  стрімголов, бо є великі неконтрольовані частини, траса прострілюється.

Я вирішила зібрати деякі речі з нашого дому. Під час коротких зборів потрапила під обстріл. Не розповім деталей, бо цей час майже не згадую. Все – в червоному тумані… Скажу тільки, що там, лежачи на підлозі у коридорі дуже шкодувала, що не поцілувала маму перед тим, як відправитись до дому за речима. Під страшну музику вибухів просила,  аби Господь  зберіг усіх рідних.  Молилася…  Я сама не вірила, що виживу.

А потім в якийсь момент до хати влетів тато.  Вибухи не стихали. Ми побігли до укриття. Тепер я знаю, про що думають люди перед смертю…

…За 20 хвилин ми всі вже сиділи в машині. Потім я зробила останній запис в нотатках:

«… Шосте березня 2022 року, 13:31 – виїхали. Благослови Боже. Спаси і збережи!».

З усього, найкраще пам’ятаю шалені татові очі і те, як він “дав по газах” перед замінованим мостом. А довкола – купа трупів, згорілих танків, знищених машин по Житомирській трасі.  Страшно зізнатися, але я тоді була впевненою, що ми будемо одними з них. Єдине чого хотіла –  аби, якщо й нас розстріляють, то щоб усіх разом! Бо лишитися одному, коли твоїх рідних немає – це найбільша мука.

Але ось – ми живі!

        … Це не про життя. Це – про камінний хрест, який залишила за собою наша сім’я Кононців-Орликів, покидаючи рідні стіни і своє щасливе минуле.