Повернення культурних цінностей: час звернутися до витоків-2

Закінчення. Початок див. у № 3-4 від 21 січня 2022 року
     Після проголошення незалежної України питання повернення втрачених культурних цінностей було піднесено на рівень офіційної державної політики. Безумовним досягненням у цьому напрямі слід вважати розробку та затвердження відповідної нормативно-правової бази, створення і діяльність спеціальних уповноважених державних органів, на які покладалося завдання її реалізації.

Завдяки цьому в Україну вдалося повернути значну кількість вагомих культурних цінностей, що збагатило її науковий, освітній та культурний потенціал. Були повернуті окремі предмети старовини і мистецтва великої цінності, що їх Україна втратила внаслідок подій Другої світової війни. Особливо великих масштабів набули повернення та передання до України архівів, історичних реліквій, пам’яток мистецтва та книжкових зібрань, що були вивезені поза її межі представниками кількох поколінь трудової та політичної еміграції українців, які впродовж ХХ ст. сформували представницьку українську діаспору в світі. Значною мірою це були матеріали, пов’язані з видатними українськими державними, політичними, громадськими, науковими та культурними діячами.

З початку 1990-х років на хвилі загального національного піднесення відбувалося становлення інституційних засад сфери повернення та реституції культурних цінностей в Україні.

Дорученням Ради міністрів України від 3 жовтня 1990 р. при Міністерстві культури України була створена Республіканська комісія з розшуку та повернення в Україну історичних і культурних цінностей, що знаходяться за її межами. Комісія діяла на громадських засадах. Очолив її авторитетний український науковець, член-кореспондент АН України, головний науковий співробітник Інституту історії АН України Федір Шевченко. До її роботи були залучені відомі науковці, діячі культури, фахівці музейної, архівної та бібліотечної справи, представники громадських організацій. Комісія продовжила свою діяльність і після проголошення незалежності України. Однак досвід її роботи показав, що, діючи виключно на громадських засадах, такі масштабні завдання було складно вирішувати. Тож вже у 1992 р. до президента України Леоніда Кравчука від імені Республіканської комісії було направлено офіційне звернення, в якому аргументувалася доцільність створення спеціального державного органу, котрий був би спроможний реалізувати державну політику в даній сфері.

Ці пропозиції зрештою були підтримані українською владою. 28 грудня 1992 р. спеціальною постановою уряду при Кабінеті Міністрів України була створена Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, яку очолив відомий мистецтвознавець Олександр Федорук. Основними завданнями комісії були визначені: виявлення та облік культурних цінностей, які були вивезені до інших держав і підлягають поверненню в Україну; координація роботи відповідних міністерств і відомств щодо визначення напрямів проведення досліджень та вжиття практичних заходів для повернення на батьківщину національних культурних цінностей; участь у реалізації заходів, пов’язаних з виконанням зобов’язань України як учасника міжнародних угод з питань захисту культурних цінностей, запобігання незаконному їх вивезенню та ввезенню, сприяння поверненню їх державам, яким вони належать. Слід зазначити, що новостворена Національна комісія мала доволі високий статус і відповідала рівню комітетів при Кабінеті Міністрів України. У 1996 р. статус Національної комісії було понижено. Її підпорядкували Міністерству культури і мистецтв України. Водночас вона продовжувала зберігати пряме фінансування з державного бюджету України на свою діяльність, у новому «Положенні» про неї було збережено увесь той обсяг завдань, який визначався для неї раніше.

Із створенням рішенням уряду України від 7 лютого 2000 р. відповідно до змін у національному законодавстві Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури і мистецтв України розпочався новий етап організаційного забезпечення вирішення питань повернення та реституції культурних цінностей. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей була ліквідована. Її повноваження передали до новоствореної структури.

Висвітлюючи суто організаційний бік створення нового державного органу, слід зазначити, що він був заснований повністю на існуючій кадровій та матеріальній базі ліквідованої Національної комісії. Фактично, можливо вести мову про її реорганізацію в нову державну службу із значним розширенням завдань у бік оперативного контролю за сучасним процесом переміщення культурних цінностей через кордон України.

На наш погляд, ліквідація Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей і поєднання її функцій з Держслужбою контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України були помилковими кроками. Адже чинне тоді законодавство України передбачало паралельне існування цих двох структур як окремих одиниць із власними завданнями та компетенцією. Відтак, очевидно, що за нових умов справами власне виявлення, обліку, розшуку і повернення втрачених у минулому українських культурних цінностей у складі новоствореної держслужби могли займатися лише окремі співробітники, тоді як раніше цим завданням була присвячена вся діяльність усього штату національної комісії. Проте і при такому становищі Державна служба контролю зробила великий внесок у повернення в Україну значних культурних цінностей та у міжнародне співробітництво України з цих питань. Але внаслідок реорганізації та скорочення системи державних органів у 2011 р. Держслужбу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України було ліквідовано, а її компетенція була передана до Міністерства культури України.

З 2011 р. по даний час у складі Міністерства культури України (у даний час Міністерство культури та інформаційної політики України) діє відповідний структурний підрозділ, який успадкував завдання колишньої Держслужби контролю. Згідно із новою структурою підрозділу, у його складі діє Директорат культурної спадщини та музеїв, до якого входять Експертна група повернення та переміщення культурних цінностей та музейної справи (2 штатні одиниці) і Головне управління охорони культурної спадщини та музеїв, у якому створено відділ переміщення, вивезення та повернення культурних цінностей (3 штатних одиниць). І на цих кількох працівників падає увесь тягар вкрай відповідальної поточної роботи з оформлення документів щодо видання дозволів на ввезення-вивезення культурних цінностей, і питання системної праці над завданнями повернення та реституції культурних цінностей для них є одними з багатьох, які доводиться вирішувати.

МОЗАЇКА. ДМИТРО СОЛУНСЬКИЙ ХІІ СТ. ТРЕТЬЯКОВСЬКА ГАЛЕРЕЯ, МОСКВА. ЧЕКАЄ НА ПОВЕРНЕННЯ

В цілому позитивно оцінюючи персональну діяльність задіяних у різні роки до роботи у підрозділах міністерства фахівців, експерти та наукова громадськість України неодноразово піднімали питання щодо невідповідності організаційного забезпечення розшуку і повернення втрачених культурних цінностей України тим масштабам та завданням, які у цій сфері необхідно вирішувати. При цьому наголошувалося на необхідності створення окремого державного органу, який би опікувався питаннями повернення та реституції культурних цінностей, зокрема відновлення Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей.

У 1996 р. Кабінет Міністрів України погодив спільну постанову Міністерства культури України, Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, Головного архівного управління України та Національної академії наук України щодо затвердження Державної програми «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення». Метою програми було об’єднання зусиль державних органів і громадських організацій, фондів і установ, наукових інституцій для пошуку, виявлення, вивчення і повернення культурних цінностей в Україну, введення їх до наукового та культурного обігу, встановлення масштабів утрат українських культурних цінностей. Ставилися завдання удосконалення законодавства України щодо питань повернення та реституції культурних цінностей, сприяння складанню реєстрів втрачених культурних цінностей, забезпечення видання науково-дослідних та інформаційних матеріалів із проблем повернення та реституції культурних цінностей. До роботи були залучені Міністерство культури АР Крим та обласні управління культури, державні архіви, науково-дослідні інститути, посольства та представництва України за кордоном. Окремого фінансового забезпечення на виконання завдань програми не передбачалося. Усі видатки на її реалізацію покладалися на міністерства і відомства у межах їх бюджетного фінансування. Проте наявність такої програми дозволяла мобілізувати внутрішні можливості міністерств та відомств, консолідувати зусилля різних державних установ і громадськості щодо організації систематичної праці над вирішенням проблем повернення та реституції втрачених культурних цінностей України. На підставі програми ухвалювалися відповідні постанови керівних органів залучених міністерств та відомств, підпорядковані їм установи зобов’язувалися включати ці завдання у свої щорічні робочі плани.

Також на схожих умовах була затверджена Державна програма «Повернуті імена», спрямована на відновлення імен визначних українських державних, політичних, наукових та культурних діячів, постаті яких у роки тоталітарного радянського режиму подавалися або у перекрученому вигляді, або взагалі замовчувалися. Передбачалося повернення архівної та мистецької спадщини цих діячів до України з-за кордону та публікація видань про їхнє життя та творчість.

У липні 1999 р. обидві ці програми були знову затверджені урядом на новий п’ятирічний термін — до 2003 р. У подальшому вказані програми не були продовжені.

Однак ця практика заслуговує на відновлення в нових умовах функціонування системи державних органів України. Такі програми могли б розроблятися під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України спільно з Державною архівною службою України та Національною академією наук України. На рівні колегій Укрдержархіву та МКІП, Президії НАН України доцільно ухвалити рішення щодо заходів із наукового опрацювання проблематики повернення та реституції культурних цінностей, створення уточнених та перевірених реєстрів втрачених культурних цінностей, виявлення та документування фотоматеріалів та докладних описів найбільш цінних втрачених реліквій.

Досвід боротьби українських музеїв за повернення втрачених внаслідок Другої світової війни культурних цінностей, які вони виявляють на закордонних аукціонах, засвідчує, що надзвичайно складно домогтися арешту таких культурних цінностей на час вирішення їхньої долі. Для цього потрібно, аби в Україні була порушена відповідна кримінальна справа, на підставі чого через міжнародні інстанції можна вносити подання про арешт виявлених предметів культури. Але діюча редакція Кримінального кодексу України має обмеження щодо термінів давності та визначення відповідальних осіб чи організацій стосовно подій Другої світової війни і не дозволяє вчиняти ефективні превентивні дії щодо забезпечення контролю за виявленими предметами, поки буде відбуватися слідство та відповідні переговори. Тож унормування та спрощення умов порушення кримінальних проваджень щодо переміщених внаслідок війни українських культурних цінностей є ще одним актуальним питанням для України.

П’ЄР ГУДРО. КОХАНЦІ. ХVІІІ СТ. ВИКРАДЕНА НАЦИСТАМИ ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ КИЄВА. ПОВЕРНУТА В УКРАЇНУ ІЗ США У 2020 Р. ФОТО МУЗЕЮ ІМ. ХАНЕНКІВ

Окрім того, конкретні приклади повернення в Україну втрачених пам’яток засвідчили існування ще однієї проблеми — виплат імовірних компенсацій добросовісним набувачам таких культурних цінностей за кордоном, які не знали і не могли знати, що вони колись були викрадені з українських музеїв, архівів чи бібліотек. А така норма передбачена у багатьох країнах світу. Тож у бюджеті Міністерства культури та інформаційної політики України мають щорічно плануватися спеціальні кошти, які у випадку виникнення такої необхідності, можуть бути використані для переговорів щодо виплат відповідних компенсацій. А поки що цю функцію в окремих випадках були змушені взяти на себе меценати. Зокрема, коли Національний музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків у 2011 р. виявив спробу продажу на аукціоні Сотбіс у Амстердамі (Нідерланди) картини Корнеліса Пуленбурга «Аркадський краєвид з німфами, які танцюють», що була викрадена нацистами під час Другої світової війни, то з’ясувалося, що вона не може бути арештована і директивно повернута в Україну безкоштовно. В умовах повної бездіяльності держави, фінансування проведення остаточної експертизи, виплату компенсації приватному власнику та оплату послуг транспортування тоді здійснив благодійний «Фонд Олександра Фельдмана».

Робота з виявлення, ідентифікації та встановлення походження втрачених культурних цінностей є копіткою, іноді багаторічною працею, яка вимагає високої кваліфікації дослідників, які її здійснюють. У 2019 р. з метою інформаційного забезпечення переговорних позицій української сторони в рамках українсько-німецьких переговорів з питань реституції культурних цінностей під егідою Міністерства культури України була створена експертна група фахівців із наукових установ НАН України (Інститут історії України НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), також музейних установ (Національний Музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків), яка здійснила виїзд до Німеччини та працювала в німецьких архівах, бібліотеках та музеях. У результаті роботи експертів були виявлені нові дані щодо наявності втрачених у роки війни культурних цінностей на території Німеччини та на території Франції (завдяки доступу до каталогів аукціонів), виявлені й опрацьовані важливі архівні документи щодо обставин вивезення українських культурних цінностей у роки війни нацистським режимом. Відповідні матеріали були надані Міністерству культури України для подальшого опрацювання.

На жаль, у 2020 — 2021 рр. ця практика не була продовжена, хоча експертною групою були заплановані обстеження ряду музейних фондів Німеччини, в яких було попередньо ідентифіковано предмети, що були вивезені з території України у період нацистської окупації.

Практику організації експертних поїздок фахівців з України до закордонних інституцій з метою виявлення, уточнення та вивчення інформації щодо втрачених культурних цінностей України та можливостей їх повернення доцільно офіційно визнати виправданою з точки зору отриманих результатів і такою, що заслуговує на подальше застосування в роботі Міністерства культури та інформаційної політики України.

Заслуговує на увагу питання щодо виділення спеціальних коштів на забезпечення залучення висококваліфікованих фахівців до підготовки матеріалів щодо виявлення та ідентифікації втрачених у роки Другої світової війни культурних цінностей. Відповідні роботи могли б здійснюватися на договірних засадах за умови опрацювання належної нормативної бази та відповідних наказів по міністерству. Така форма залучення експертів до виконання завдань інформаційного забезпечення питань повернення і реституції культурних цінностей значно пришвидшила б опрацювання відповідних матеріалів та підвищила б їх якість.

Таким чином, інституційне забезпечення державної політики щодо повернення та реституції культурних цінностей потребує не формального визначення відповідального уповноваженого органу, робота якого реально не забезпечена ні необхідною кількістю кадрів, ні відповідним бюджетом, ні необхідними організаційними можливостями, а створення чіткої національної організаційної інфраструктури через формування реальної системи органів та організацій, на які покладено завдання реалізації державної політики у сфері повернення та реституції культурних цінностей.

У цьому зв’язку доцільно відновити діяльність спеціального уповноваженого органу виконавчої влади, який би фокусовано здійснював завдання державної політики у цій сфері, зокрема Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Така комісія могла би діяти у складі Міністерства культури та інформаційної політики України на правах окремої державної служби. Як варіант, це може бути і відродження Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Але за умови, що у її складі буде функціонувати як структурна одиниця повноцінний відділ із повернення в Україну втрачених культурних цінностей у складі не менше п’яти-шести співробітників.

Доцільно відновити практику розробки та затвердження Кабінетом Міністрів України міжвідомчої Державної програми «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення».

У контексті інформаційного забезпечення здійснення державної політики щодо повернення та реституції культурних цінностей зберігає свою актуальність завдання створення реєстрів втрачених українських культурних цінностей, особливо вивезених та знищених внаслідок Другої світової війни, та розробка на їхній основі електронної бази даних втрачених пам’яток Проте, незважаючи на неодноразові спроби здійснити цей проєкт як надзвичайно важливе для України завдання, поки що доводиться констатувати, що протягом вже понад тридцяти років незалежності України таку електронну базу втрачених культурних цінностей створити не вдалося. Слід додатково зазначити, що лише окремі музеї, архіви та бібліотеки спромоглися організувати системні дослідження своїх втрат та підготувати й опублікувати, хоч і не повні, але усе ж надзвичайно важливі реєстри принаймні частини втрачених культурних цінностей. Проте цих даних критично замало для репрезентативного відображення завданих їм втрат. Особливо це стосується втрачених музейних фондів України. Так, зокрема, станом на квітень 2004 р., відповідно до досягнутих домовленостей, у створену в Німеччині базу даних Координаційного центру з питань втрачених культурних цінностей у м. Магдебург Lostart.de було розміщено дані лише на понад 7 000 культурних цінностей, втрачених в Україні в роки Другої світової війни, які належали до довоєнних фондів шести музеїв України. У 2010 р. кількість таких облікових записів про втрачені українські пам’ятки виросла до 10 000. Але на тлі навіть офіційних даних доби колишнього СРСР, що на території України під час війни постраждав 151 музей (а сучасні дослідники говорять про 174 музейні заклади, які опинилися на окупованій території) і втрачено сотні тисяч предметів культури, стає очевидним, що така ситуація є вкрай незадовільною і потребує кардинального виправлення. Окрім того, ці дані внесені до хоч і вже міжнародної, але усе ж таки зарубіжної бази даних, а власної відповідної інформаційної системи в Україні дотепер немає. Відомі перші повоєнні реєстри втрачених пам’яток культури не враховують даних про повернуті внаслідок реституції культурні цінності 1945—1948 рр. і потребують звірки, уточнення відповідно до наявних матеріалів. Відсутність перевірених і верифікованих даних про втрати культурних цінностей України на сучасному етапі створює труднощі для реалізації державної політики України у сфері реституції культурних цінностей, послаблює переговірні позиції країни на міждержавних переговорах, не дає змоги повноцінно організувати розшук та повернення втрачених реліквій. 

Тож актуальним завданням є поновлення широких державних програм зі створення актуальних реєстрів та баз даних про втрачені внаслідок Другої світової війни культурні цінності України.

Потребує удосконалення українське законодавство, зокрема щодо можливості порушення відповідних кримінальних справ по факту втрат культурних цінностей України в умовах, коли такі втрати внаслідок незаконного вивезення чи знищення пам’яток культури сталися у віддалені періоди часу, зокрема в роки Другої світової війни та у передвоєнний період. Тобто потребує вирішення питання щодо скасування строків давності за такі злочини і можливість притягнення до відповідальності та повернення виявлених культурних цінностей, які були раніше втрачені.

Важливим є питання створення спеціальних фондів коштів для вирішення питань компенсації добросовісним набувачам культурних цінностей, які не знали і не могли знати, що придбали викрадені з території України предмети культури, у тому числі переміщені внаслідок Другої світової війни. Також потребує додаткових рішень нормативно-правового характеру проблема залучення висококваліфікованих фахівців до підготовки інформаційних матеріалів, які б забезпечували реалізацію завдань державної політики у сфері повернення та реституції культурних цінностей.

Таким є лише за нашвидкуруч окресленими нотатками комплекс проблем, які необхідно вирішити для дійсної активізації і належного забезпечення справи розшуку і повернення в Україну втрачених культурних цінностей. І напівміри тут вочевидь не допоможуть.