«Просто бути потрібною»
Малий бізнес у Києві потроху оживає. Історія Валентини – господині кав’ярні у віддаленому районі
Зараз у Києві потроху відновлює роботу малий бізнес, починають працювати кав’ярні, перукарні, невеликі магазини з промисловими товарами. Минулого тижня завітав у трохи віддалений район ДВРЗ, який знаходиться на околиці Києва. Ще років 15-20 тому він мав досить сумну славу, через свою замкненість та те, що переважна частина місцевих працювала тут, на вагоноремонтному заводі й досить непривітно ставилась до приїжджих. Часи змінилися, зараз це хороший район відносно «неподалік» від метро, в якому збереглась цікава оригінальна архітектурна забудова 1930-50х років (нагадаємо, «День» розповідав про архітектурні особливості району у матеріалі Марії Прокопенко «Перезмінка» ). Зараз район так само залишається непривітним, але тепер тільки для загарбників. Але з привітними людьми, які в такі скрутні часи працюють та надихають інших. Саме такою є господиня невеликого кафе Валентина. Першими днями вона, як і всі інші в Києві, не працювала, але за декілька днів не витримала, відкрила свою кав’ярню. Випивши кави, я скористався нагодою записати історію цієї надзвичайно приємної та оптимістичної жінки.
Ось що розповіла пані Валентина:
«Мені 53 роки, народилась у Хмельницькому. Тут працюю вже третій рік, і живу теж неподалік. 24го лютого мене розбудив дзвінок сина. Каже: мам, почалася війна, бомблять аеродроми. Дуже було страшно. Все зруйнувалося в один день, життя стало зовсім іншим. Почалися такі хвилювання, не знала що робити, люди починають їхати, хтось кудись збирається, на вокзали, все незрозуміле. А ці смерті, смерті дітей…. Як знищують наші міста, красиві міста…. Це дуже велика біда….
«Але за деякий час я відкрилася, навіть почала готувати їжу, волонтери приїжджали, забирали, готувала, поки у мене були продукти. Потім почала приходити та просто відкривати, щоб люди могли зайти. Це дуже важко, коли людина не знає, куди себе подіти. А так прийшла, попила кави, зігрілася. Це не стільки бізнес зараз, як бути просто потрібною, щоб просто хтось прийшов, зігрівся, сказати комусь хороше слово і самому втриматися, тому що дуже болить. Люди приходять, плачуть, розказують про свою біду. Були у мене з Миколаєва, розказували про жахи. Сьогодні прихистили сім’ю, вони поверталися з Донецької області, дали їм поки квартиру, щоб відпочили, їм їхати далі. Машина обстріляна, в осколках. Страшно, що це сталося в нашій прекрасній країні. Мирні, розумні трудолюбиві люди, щирі, і така страшна біда сталась. Але ми повинні всі триматися разом, ми вистоїмо, ми красива, розумна інтелігента нація, яка має право жити на своїй землі і забрати кожен метр своєї землі. Ніякого Криму, ніякого Донецька, нічого їм не бачити! Все буде наше. Ми сильні і ми повинні жити в Україні!
Зараз пригощаю кавою, булочками. Булочки випікаю сама. Є з яблучком, з капустою, сосиски є. І піца теж є. З чого виходить. Я не знаю, чи працюють у районі ще кав’ярні, думаю, що ні. Я розумію тих людей, які поїхали з України: треба рятувати дітей. А я буду до кінця на своїй землі і буду молитися, просити бога, щоб скоріше цих паразитів з нашої землі вигнати. І щоб їх не було, ніколи. Я за період війни сказала дуже багато негарних слів, я матюкалася, я посилала той самий корабель туди, коли посилають всі. Я прокляла путіна, мабуть, з ніг до голови.
А за наших військових молюся – вони гарні, сильні, тримаються, молодці, справжні чоловіки і у нас справжня країна. І президент наш, я за нього голосувала, він виправдав мої надії. Україна вже не буде такою, як була. Вона має стати єдиною, сильною, демократичною.
У перший день після перемоги, напевно, буду цілувати землю, дякувати богу, дякувати військовим, що ми перемогли і що ми можемо ходити по своїй землі, радіти сонцю, тим людям, які приходять, бачити своїх рідних. Це найголовніше. І помолитися за тих, кого вже нема з нами. А далі буду будувати, щось робити, планувати бізнес. Найголовніше – вижити, вистояти і перемогти».
Вже на виході з кав’ярні пані Валентина у дуже наказовому тоні пригостила мене теплою випічкою з яблуками. Ледь стримався, щоб не з’їсти дорогою додому, запах свіжої здоби проходить легко через будь-які захисні пакети. Очікування виправдались: просто неймовірно смачно! Тепер знаю, куди їхати за свіжою випічкою, як би це не було далеко.
