Сонячний годинникар

Ігор Сюндюков. Розповідаючи про цю незвичайну особистість, якій 2 вересня виповнилося б 70 років, можна вдаватись до узагальнених характеристик – розповісти про його рідкісну ерудицію, душевну теплоту й щирість, вміння уважно слухати й чути інших, про глибоку, гарячу любов до України. Багато про що можна  було б розповісти.

Але я хотів би поділитися одним, суто особистісним спогадом. 2007 року, 20 березня, в день народження гетьмана Івана Степановича Мазепи, постійного та улюбленого історичного героя «Дня»,  ми разом з фотокором   Русланом Канюкою відправились машиною  ( за кермом був Володимир Євгенович)  відвідати «родинне гніздо» і маєток великого гетьмана, село Мазепинці Білоцерківського району. Дорога – майже 100 км –забрала 1,5 години часу, і всю цю подорож Володимир Євгенович м*яко, спокійно, докладно, з притаманною йому найвищою інтелігентністю, не в стилі ментора, який читає лекції, цікаво, точно й пристрасно розповів нам про життя і постать Мазепи, про його  родовід, тріумфи й поразки, мрії і задуми, про Батурин і Полтаву. «Мазепа – це людина майбутніх століть» - так сказав Володимир Євгенович. Зрозуміло, чому на цілих  200 років (аж до визвольних змагань ХХ століття), всіх борців за самостійну Україну імперія таврувала  як «мазепинців» - резюмував Володимир Євгенович. Я був вражений ерудицією та суто людською харизмою професора Панченка – передовсім філолога за фахом.

Лариса Івшина. Першу книгу видавничої серії «Бібліотека газети «День» - «Україна Incognita» -ми не випадково назвали «першою ластівкою, яка зробила погоду». Але варто розповісти історію зародження цієї книги. У липні  2002-го Володимир Євгенович, наш прекрасний автор, який давно вже став палким  прихильником газети і оцінив важливість того, що робив «День», зайшов до мене в редакцію, щоб обговорити конкретні статті, які він нам пропонував. І тут Володимир Євгенович мені каже: «Лариса Олексіївна, чому б Вам на основі історичних статей рубрики «Україна Incognita» не зробити окрему книжку?». Я спитала його: «А Ви будете зі мною?». Він одразу, без вагань, відповів «Так». Книга була  готова до виходу в світ вже 6 вересня 2002 року. Велика, об*ємна, серйозна, перша така книга в Україні! І поштовхом  до цього була ідея Володимира Панченка, його пропозиція, про яку я згадала. Він зумів «запалити» цією ідеєю й мене. Причому історична журналістика на той час в Україні практично не існувала.

А потім були презентації «України Incognita» в містах України – в Луцьку, у Волинському університеті на рідній моїй землі, а після цього – в Кіровограді  (тодішня назва), на батьківщині Володимира Євгеновича. І ось під час заходу в Кіровограді до мене підійшов наш відданий читач і показав мені величезну, немислимих  розмірів підшивку, утворену з десятків і сотень  вирізок з історичних статей «Дня», і сказав: «Я щасливий з того, що віднині все це -  під єдиною книжковою обкладинкою». Я , відчувши, наскільки це було важливо для нього, обміняла   декілька примірників книги на ці унікальні вирізки.

Про Володимира Євгеновича можна говорити дуже довго. Але я  хотіла б розповісти про речі, очевидно, далеко не всім відомі. Він був народним депутатом України першого, «незалежницького» (і найкращого за якістю) скликання. Обирався він не від столиці, а від рідної Кіровоградщини. Депутатам з регіонів запропонували додаткові квартири в Києві. Практично всі  погодились, окрім трьох чи чотирьох народних обранців. І серед тих, хто відмовився, був Володимир  Євгенович Панченко. Очевидно, цей вчинок прекрасно характеризує  цю людину.

Ще один момент, про який я теж не можу не згадати. Якщо не помиляюсь, 2015 року тодішній президент України Петро Порошенко зустрічався з учасниками руху українських інтелектуалів «1 грудня».  Там були люди різного «калібру», різних поглядів... Був серед них  і Володимир Євгенович. Він   сказав про страшну  прірву між владою та українським народом, яка загрозливо  поглиблюється. Порошенко роздратовано перервав  Володимира Євгеновича і сказав, що так говорити може тільки людина, яка перебуває під впливом московської пропаганди. І що тоді найбільше вразило мене – вітчизняні інтелектуальні світила не наважились підтримати Панченка,  який, по суті, говорив правду, не наважились сперечатись з Гарантом. Натомість запала тиша… А це ж були відомі в Україні люди, котрі  мали чималий вплив  у суспільстві.   Хоча їм не загрожували  ніякі Соловки. І тим не менше… До речі, пізніше   Володимира Євгеновича викреслили зі списку кандидатів на  Шевченківську премію.

Ігор Сюндюков. Для Володимира Євгеновича «День» впродовж майже двох десятиліть був близькою, улюбленою газетою, дуже важливою для нього трибуною. Саме в нашій газеті Володимир Євгенович оприлюднив принципові, наріжні для розуміння української історії твори. Назвемо хоча б три найяскравіші: аналіз передумов та наслідків варварських імперських актів Олександра ІІ, спрямованих на заборону й знищення української мови («Валуєвський циркуляр» та «Емський указ»); інтерв*ю (перше та унікальне) з донькою Миколи Хвильового; діагноз трьох тяжких хвороб українського суспільства (на основі книги Юрія Шереха-Шевельова) -  малоросійства, «кочубейщини» та залежності від Москви. І це – лише невелика частина спадщини Володимира Євгеновича.

Я з болем пригадую останню зустріч з Володимиром Євгеновичем  у вересні 2019 року в стінах Могилянки. Уже було відомо, що він дуже тяжко, невиліковно хворіє, але під час нашої розмови він не сказав про це ані слова. Йшлося про те, що він мав намір (і дуже хотів) написати  рецензію на нову книгу «Дня» «День вдячності». Цю рецензію Володимир Євгенович надіслав до редакції наприкінці вересня 2019-го, а 14 жовтня його не стало. Йому було лише 65 років.

Лариса Івшина. У Володимира Євгеновича є прекрасна книга «Сонячний годинник», присвячена визначним творцям української літератури,  які дарували людям світло. І сам він був сонячним годинникарем, наділеним унікальним даром: мати особливі стосунки з  історичним  часом.

Лариса Івшина, Ігор Сюндюков