Як мистецтво рятує життя

Іконопис — особливий напрямок у мистецтві, який виходить за рамки художньої естетики, оскільки апелює до духовності, релігійних цінностей і моральних традицій. Ці ж традиції містять унікальність епох та етносів з одним спільним знаменником — пошук Істини і боротьба добра проти зла.

Початок 2014 року для України виявився черговим драматичним зламом, коли особливо виразно проявився чорно-білий контраст між протиборчими силами. Саме тоді, в момент раптової акумуляції сил опору російській агресії, художник Олександр Клименко разом з дружиною Софією організували виставку на підтримку Головного військового клінічного госпіталю. Згодом йому спало на думку — малювати ікони на ящиках від набоїв, привезених із зони бойових дій. Ці ікони швидко знайшли свій попит і відповідно прибуток. Отримані кошти Олександр вирішив вкласти в благодійну справу — порятунок і допомогу тим, хто потрапив у вир війни. Таким чином, те, що з самого початку призначалося для війни, через мистецтво і духовні мотиви стало рятувати й допомагати... Так розпочалася співпраця між іконописцем Олександром Клименком і Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова, засновником якого є правник і громадський діяч Геннадій Друзенко.

«Придбай ікону — врятуй життя» — мистецька акція київських художників Софії Атлантової та Олександра Клименка має на меті підтримати діяльність ПДМШ, який сам є волонтерським проєктом із залучення цивільних медиків до надання допомоги цивільним та військовим у зоні проведення ООС (раніше АТО) на сході України.

Ця виставка ікон уже експонувалася в Європарламенті, Верховній Раді України, Литовському сеймі, Софії Київській, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври, Посольстві Литовської Республіки в Україні; в таких містах світу, як Антверпен, Берлін, Блумінгтон, Бонн, Варшава, Відень, Вінніпег, Гаага, Ганновер, Дніпро, Едмонтон, Кам’янське (раніше — Дніпродзержинськ), Катанія (Сицилія), К’ярамонте-Гульфі, Львів, Лейпциг, Лос-Анджелес, Луцьк, Львів, Люблін, Маріуполь, Мілан, Монреаль, Мюнхен, Оттава, Париж, Покровськ (раніше — Красноармійськ), Прага, Радомишль, Рим, Торонто, Фастів, Філадельфія, Франкфурт-на-Майні, Чикаго, Ясси, а також на XXV Економічному форумі у Криниці та VIII Київському безпековому форумі, в Альбертському університеті в Канаді, Українському католицькому університеті у Львові та Інституті релігійних наук Св. Томи Аквінського в Києві.

Крім того, цього року перед сьомою річницею першої місії Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова в район бойових дій у видавництві «Дух і Літера» вийшла друком книга про проєкт «Ікони на ящиках з-під набоїв» з ілюстраціями ікон.

Цього разу частина виставки представлена в редакції газети «День». Співзасновник ПДМШ ім. М. Пирогова Геннадій Друзенко так написав на своїй сторінці у Facebook: «Ми дуже раді, що виставка ікон на ящиках від набоїв відкриється в цей час у редакції всеукраїнської щоденної газети «День». Бо «мати» цього культурного феномену Лариса Івшина та вся редакція цього особливого ЗМІ десятиліттями роблять те, що ми робимо роками: намагаються зцілити неприкаяну українську душу...»

«День» поспілкувався з автором ідеї — художником Олександром КЛИМЕНКОМ.

«УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ ІКОНОПИСУ Є ОДНІЄЮ ІЗ НАЙПОТУЖНІШИХ У ЄВРОПІ»

— Олександре, що особисто для вас є іконопис?

— Перш за все, варто сказати, що ікона — це не лише Андрій Рубльов та Діонісій, і це не лише російські, грецькі, сербські чи грузинські майстри. У нас є своя величезна традиція іконопису. Україна з її тисячолітньою історією дуже дотична до традицій іконопису. Часто забувається, що українська традиція є однією із найпотужніших у Європі. І формувалася вона в часи, коли час точилася тривала боротьба між осілими теренами Русі та степом. Зрештою — це битва світоглядна між уявленнями про добро і зло. Зараз Україна знову опинилася в тій самій парадигмі. Знову в українському степу з’явився ворог — потужна орда. Світоглядно має бути усвідомлення того, що перемогти ворога можна, перемігши найперше зло в собі... Власне, про це наша ікона, якщо залишити за дужками богословські моменти. Отже, наш проєкт, зокрема, про те, що неможливо перемогти зло навколо, якщо ти не переможеш його в собі. А коли йдеться про такі базові ціннісні речі, то тут уже не до поверхневої красивості, не до розваг. Це глибинний пошук Істини. Ми разом з Сонею Атлантовою саме в такому розрізі й працюємо, спираючись на досвід художників, котрі творили багато віків до нас, у тім числі, й в Україні.

— Історично наскільки глибокою є українська традиція іконопису?

— Почнемо з того, що Україна — це великий простір, історія і культура якого сягають потужних пластів пам’яті. Якщо говорити навіть про Крим, який зараз окупований агресором, то це Візантія. Південь України — це фактично той же час появи християнства, що й в інших частинах Римської імперії. Тобто Україна дотична не просто до перших віків християнства, але ми дотичні й до античної традиції дополісної демократії. Тому якраз боротьба за Крим і взагалі за південь України — це в тім числі боротьба за античну традицію, однією зі спадкоємиць є і наша країна. Ми звикли до нав’язаного твердження: «Москва — третій Рим» (знову ж таки, апеляція до античності), але можна говорити і про те, що афінська демократія, яка безпосередньо присутня в нашому Херсонесі, це в тому числі й про Україну.

— Можна говорити про особливу ідентичність української ікони?

— Абсолютно. Українська ікона має свою ідентичність. Її вирізняють власні демократичні традиції серед інших. У нашому проєкті я намагався взяти традицію саме середньовічного українського іконопису без долучення готики. Хоча сила та виняткова особливість української ікони полягає в просякнутості не лише східним впливом, а й діалогом із західними традиціями. У нашій іконописній традиції доволі помітним є вплив і готики, і романських мотивів, і ренесансу, і бароко. Нам притаманна відкритість світові та при цьому вміння залишатися самими собою.

«НЕВІДОМО ХТО ДАВ КОШТИ, ЯКІ ТОЧНО ПОТРАПИЛИ ТУДИ, КУДИ ПОТРІБНО»

— З чого почалася історія вашої співпраці з ПДМШ?

— Сім років тому я разом з Сонею Атлантовою робив мистецьку виставку на підтримку нашого Центрального військового шпиталю. Після цієї виставки в музеї Гончара мене знайшов монах одного із наших монастирів і сказав, що у нього є кошти на шпиталь. Я прийшов до нього, а там цілий кульок грошей — тисяч сто гривень. Виявляється, йому ці гроші дав парафіянин на потреби людей, які страждають від війни на Донбасі. Центральний шпиталь на той момент був уже досить забезпечений, і я почав міркувати, як раціональніше розпорядитися цими коштами. Через інтернет знайшов оголошення від пана Геннадія Друзенка, який тоді запустив ПДМШ, закупили першу операційну мобільну машину, і їм не вистачало на неї коштів. Я навів довідки, поцікавився, хто такий пан Геннадій, чи є він справжнім волонтером. Мені надали на нього ідеальні характеристики, і ми разом пішли до того монаха. Так ми почали співпрацювати. У мене було особисте відчуття, що я потрапив у Києво-Печерський патерик часів Антонія і Феодосія Печерських. Вийшло так, що невідомо хто дав кошти, які точно потрапили туди, куди потрібно.

Якраз тоді я почав працювати над проєктом ікони на ящиках від патронів. За перші місяці роботи шпиталю я побачив, що він працює ефективно, що він, зокрема, пройшов Дебальцеве і люди, котрих я знаю і котрі воювали, давали блискучу характеристику щодо того, як в ПДМШ все системно організовано. Військові, котрі виходили з оточення й потрапили до рук медиків ПДМШ, відгукувалися про шпиталь виключно позитивно. Таким чином іншого вибору, ніж іти до пана Геннадія Друзенка, у мене не було, адже у мене почали купувати одразу по три-чотири роботи і мені просто стало соромно заробляти на війні. Тому я запропонував йому спільний мистецько-волонтерський проєкт. Цей проєкт зрештою став потужним донором шпиталю.

— Ви не обмежуєтесь Україною. Ваші виставки відбуваються і за кордоном.

— Так. Виявилося, що спроба поєднати давню історію України часів ще Київської Русі та сучасну війну дійсно справила на людей глибоке враження. Відбувся досить помітний ефект серед глядачів. Чесно кажучи, я сам був здивований із цього. Почало надходити багато пропозицій щодо того, щоб вивести проєкт у різні частини світу. Одна із перших виставок відбулася в Європарламенті. До нас, до слова, долучився Тарас Компаніченко. Перший рік він відкривав нам виставки по всьому світові. Відповідно це була потужна мистецька акція з концертами, музикою, живописом. Таким чином ми почали відкривати світу біль української війни. А з іншого боку, пояснювати, що це за війна. Виявилось, що наші меседжі зрозумілі в Європі та Америці. Не лише символічне, а й реальне перетворення смерті на життя, як головна ідея проєкту, спонукало долучались глядачів до цього перетворення. Результат — це 13 країн, 46 міст і вже майже 90 локацій за менш ніж сім років.

«МИ НЕ Є БЕНЗОКОЛОНКОЮ СВІТУ, АЛЕ СЕРЕД НАС Є СИЛЬНІ ДУХОМ І МАЄМО ОРГАНІЗАТОРСЬКІ ЗДІБНОСТІ»

— На Заході запитують про тло ікон? Що це за дошки і хто з ким воює на цій війні?

— Не просто запитують. Це розлогі розмови, тривалі розповіді й багато емоцій. Ця емоційність наближає до ікони й вивільняє від звичайної буденності, де не немає іспитів для духу. Так люди, розбираючись в ситуації, починають співчувати Україні. Зі ЗМІ нам ті ж самі європейці видаються холодними, вже сформувалося враження, що вони щодо подій на сході України обмежуються лише формальною стурбованістю. Насправді на наших виставках вони розкриваються в найкращих своїх проявах.

— Чому ви говорите про реальне перетворення смерті на життя?

— Тому що кошти від продажу наших ікон, які намальовані на дошках від ящиків для патронів, а отже, смерті, йдуть на рятування життя людей, котрі страждають від цієї війни.

— Які у вас наступні плани?

— Закінчити війну і довершити цей проєкт. Але виявилося, що цей проєкт «Ікони на ящиках від набоїв» не тільки про нашу війну. У світі зараз багато воєн. Навіть із суто практичного боку ми ділимось досвідом щодо того, як, не маючи ресурсів великої держави, можна робити ефективні творчі проєкти. У нас реально не було коштів ні в кого. Наприклад, той же ПДМШ за сім років вилікував майже 60 тисяч пацієнтів. Путін говорить, що в Сирії Росія вилікувала 130 тисяч людей. І весь світ йому плескає в долоні, що він хоч і злочинець, але яку потужну гуманітарну місію зробив. Ми не є бензоколонкою світу, але у нас є сильні духом медики і добровольці та організаторські здібності таких патріотів, як Геннадій Друзенко. Те ж можемо сказати і про наші мистецькі проєкти. Є думка, що художники — це люди, котрі сидять на грантах, що мистецтву потрібно допомагати. Ми ж засвідчили, що завдяки правильній організації і здоровій ініціативі мистецтво може допомагати людям та іншим проєктам. Це унікальний досвід, яким ми можемо пишатися й ділитися.

— Ви сказали, що у вас в планах закінчити війну, хоча не ми її розпочинали. На вашу думку, чи може існувати праведна війна?

— Так. Перша наша виставка відбулася наприкінці квітня 2014 року — ікони святих воїнів, де я розмірковував на цю тему. Ще не було ящиків для набоїв. Два місяці минуло, як було анексовано Крим. Якою мірою християнська традиція дозволяє війну? І хоч ми живемо зараз у більш постхристиянській добі, але християнські ідеї пронизують нашу свідомість і все наше життя. Це і самопожертва, і прагнення допомогти ближньому. Я зрозумів, що воювати потрібно. Але воювати потрібно, захищаючи. І говорю не про захист землі чи чогось матеріального. Агресор намагається, перш за все, вдарити по наших цінностях. Наша війна — це жертовний захист тих людей, котрі довірились тобі. Добровольці, котрі пішли на фронт 2014 року, по суті, захистили мільйони українських громадян від того, що ми зараз бачимо на окупованих територіях. Таким чином наші воїни принесли себе в жертву заради інших, як у чистому сенсі християнське воїнство. Ми боронимо добро. При цьому нам вдається у своїх базових напрямках уникати загрози того, на що перетворює ікону російська армада. Вона перетворює її на зброю, брехню, агресивне зло заради окупації. Що сталося б, якби ми не зупинили цю навалу? Скільки ще понівечених доль, вбитих і поранених українців залишилось би? Тому наша війна праведна, наскільки взагалі війна може бути праведною.

Ілюстрації  ікон із книги про проєкт «Ікони на ящиках з-під набоїв»