Чингіз АЙТМАТОВ: «Імперіалізм може мати й позитивні сторони»

Киргизстан після революційних подій перейшов у новий період трансформацій, «легітимізувавши» прихід до влади «політиків-революціонерів» на виборах, що відбулися тиждень тому. Перед країною — безліч викликів, від рішення яких (як і в інших «революційних» країнах на пострадянському просторі — Грузії й Україні) залежить те, наскільки доцільною була зміна влади, чи зможуть нові еліти, відійшовши від старих методів управління, вивести свої держави з «тіньового» шляху розвитку. Чингіз АЙТМАТОВ — відомий киргизький письменник, постійний представник Киргизстану при Єврокомісії та НАТО дає свої оцінки процесам у Середній Азії, ролі Росії в регіоні.

— Росія в Грузії, Україні та Киргизстані має справу зі скиненими правителями. Яку роль вона відіграє в Киргизстані?

— У будь-якому випадку відносини з Росією залишатимуться для нас пріоритетними. Ми живемо та мислимо, сприймаючи два світи в одному: європейський і азійський. Це — Євразія. Але багато хто не поінформований про те, що ж таке Євразія: чи це географічний простір, чи це політичне визначення? У моєму баченні Євразія — це наша Середня Азія, корабель з європейським кілем, що пливе океаном, і кіль цей — Росія. Від Середньої Азії до Китаю лише один крок, проте для нас чужий китайський спосіб життя. Ми перебуваємо на орбіті іншої цивілізації.

— Основу якої завжди становила Росія?

— Я пересвідчився, що колоніалізм та імперіалізм можуть мати і позитивні сторони, що, принаймні, російський вплив на Середню Азію був позитивним. Росія своїми колоніальними амбіціями зробила великий внесок у розвиток нашої території. Тільки завдяки російському колоніалізму нам у Середній Азії вдалося долучитися до загальної цивілізації. Росія є і залишиться ядром євразійської осі. Ми — люди однієї цивілізації. Тому було б логічним створення євразійського економічного союзу, що включає деякі держави Середньої Азії та Росію.

— Ви вже не один рік живете та працюєте в Брюсселі...

— Так, і я думаю, що ЄС є вищим політичним досягненням людства. Чогось подібного в історії ще не було. Ми повинні орієнтуватися на це, навіть якщо знадобляться, можливо, століття, щоб досягнути економічного та політичного рівня ЄС. Я часто говорю в Киргизстані про модель Європейського Союзу. Деякі люди стверджують, що я, мовляв, хочу підпорядкувати свою країну інтересам Узбекистану. На жаль, багато людей у нас не розуміють, що благополуччя неможливе, якщо голодують сусіди. Досить навести приклад Афганістану, який ніколи не був колонією та завжди був полишений на самого себе. Він і сьогодні все ще залишається варварською країною.

— Варварство там з’явилося після 1979 року, коли на Афганістан напала Радянська Армія.

— Я не згоден із такою думкою. В Афганістані на фатальний шлях втручання ступив не лише Радянський Союз. Але не можна також забувати про те, що Росія принесла Середній Азії з погляду цивілізаторського прогресу, до речі, ще до появи Радянського Союзу. В іншому випадку, в нас сьогодні було б, як у Афганістані.

— Багато колишніх радянських республік борються з російським впливом. Молдова, наприклад, де Росія намагалася чинити масштабний вплив на результат парламентських виборів, які відбувалися в березні...

— Там йдеться про територіальні інтереси, як і в Грузії стосовно Абхазії. Це гнітюча проблема.

— Чи залишиться Киргизстан батьківщиною для росіян і представників російськомовної меншини, таких, як українці, татари або білоруси?

— У будь-якому випадку Киргизстан у Середній Азії — країна, що відрізняється найбільшою терпимістю. Ми зацікавлені в тому, щоб меншини продовжували існувати. Сумно, що від нас поїхали німці, що тепер виїжджають росіяни.

— У своїй книжці «Дитинство в Киргизії» ви говорите про російську мову як про квиток у великий світ літератури. Чи розмовлятимуть цією мовою в Киргизії через 50 років?

— Гадаю, що так. Це ресурс. Хто захоче відмовлятися від нього добровільно? У світі, звісно, домінує англійська мова. Утім, російська продовжує залишатися світовою мовою, вона відіграє свою роль і вирішує своє завдання. У Радянському Союзі російська мова була також основою для розвитку киргизької мови.

— Одного разу ви сказали, що якби перебудова увінчалася успіхом, Радянський Союз міг би стати своєрідним ЄС.

— Так, наприкінці ХХ століття була можливість появи союзу справді незалежних держав, які добровільно об’єдналися на стратегічній основі. Але, на жаль, перебудова та її цілі майже забуті. Тим часом молоді люди сприймають історію, той період часу як легенду. Але і їхню долю визначила перебудова. Перебудова позбавила нас нової світової війни. Якби її не було, то, як і раніше, панували б тоталітарні уявлення. Перебудова звільнила нас від сталінізму, навіть якщо сталінізм усе ще живий і заявляє про себе.

— Чи вважаєте ви перебудову продовженням виступу Хрущова на ХХ з’їзді КПРС?

— У цьому я цілком на боці Хрущова. Але промова Хрущова була для країни, для нас, спонтанним виступом — принаймні ніхто не думав про кардинальні зміни, що безпосередньо зачіпали сталінський режим. Лише перебудова стала першим кроком із тоталітарної системи.

— Вашого батька вбили в 1937 році. Як це вплинуло на ваше ставлення до Радянського Союзу?

— Звісно, я вже дитиною зрозумів, що відбувається щось нечуване. Мій батько був для свого часу діяльною та дуже освіченою людиною, в 34 роки він несподівано зник. Панування Сталіна базувалося на знищенні мислячих людей.

— Одного разу ви сказали, що радянська влада була історичним фактом, що Радянському Союзу вдалося створити нову людину — хто тепер приходить на її місце?

— Моє покоління поступово йде. Нове покоління має влитися в глобалізацію, її ніхто не уникне. Але новому поколінню не можна забувати своє коріння. Ми зобов’язані підтримувати нашу культуру, наші традиції та мову. Наше завдання — відкрити для себе світ і зберегти своє рідне.

— Ви не шкодуєте, що Радянського Союзу більше немає?

— Того, що сталося, не повернеш. Кожна з країн, здобувши після розпаду Радянського Союзу незалежність, могла створювати свою демократичну систему. Багато в цих спробах зазнали невдачі.

— Композитор Дмитро Шостакович, із яким ви приятелювали, закидав вам, що ви витрачаєте багато часу на громадську роботу. І справді, за той час, поки ви були на дипломатичній роботі в Європі, не з’явилося жодного великого твору. Ваш роман «Плаха» був найпопулярнішим романом про перебудову, але ваші читачі досі чекають великого роману про пострадянський період.

— Неправда, нібито я за роки перебування в Європі нічого не написав. Я завершив там роман «Тавро Кассандри». Найбільше надихає те, що в Москві за книжкою поставили виставу. Такого успіху я не чекав.

— Книжка «Тавро Кассандри» побачила світ у 1994 році.

— Зараз я працюю над великим твором, у якому описується наше життя після розпаду Радянського Союзу. Якщо все буде так, як я задумав, то мені, можливо, вдасться закінчити роман ще цього літа. Але, як кажуть, життя покаже. Я дещо проговорився, оскільки ви проявляєте до цього таку цікавість.

— Проте отаке запитання: чи не став письменник Айтматов жертвою Айтматова-дипломата?

— Можливо, певним чином так можна говорити. Драма полягає в тому, що минає час, і що я його втрачаю. Чи виправдана така щедрість? Я старію. Я — людина перебудови. Я витратив багато часу й енергії, щоб дати хід цьому процесу як радник Горбачова. Але через два-три роки в мене з’явилася думка, що так більше тривати не може, що мені потрібне місце, яке дозволило б мені сконцентруватися на письменницькій роботі. Я подумав про дипломатичну посаду в невеликій країні й обговорив це питання з Михайлом Сергійовичем. У результаті став спершу послом у Люксембурзі. З погляду творчої праці дипломатична робота, звісна річ, коштувала багатьох років. Але я не бачу, щоб хтось інший написав великий роман про пострадянський час, про який ви говорили.