Епоха заворушень

Складно визнати історичні епохи, перш ніж вони закінчаться. Ренесанс став Ренесансом лише в ретроспективі; те ж саме можна сказати і про Середньовіччя, і про будь-які інші епохи, що передували йому. Причина проста: неможливо знати, якщо певний перспективний чи тривожний розвиток є самостійним чи початком довгострокової тенденції.

Проте, я сказав би, що ми спостерігаємо за кінцем однієї епохи світової історії і стоїмо на зорі іншої. Це було після 25 років, коли відбулось падіння Берлінського муру, коли його було розібрано, внаслідок чого 40-річна холодна війна підійшла до кінця. За цим слідували епоха американського панування, зростання добробуту для багатьох, поява великої кількості відносно відкритих суспільств і політичних систем і миру в широкому розумінні цього слова, зокрема значна співпраця між провідними державами. Тепер, коли ця епоха теж закінчилась, ми вступили в набагато менш упорядковану і мирну епоху.

Близький Схід перебуває на ранніх етапах сучасної тридцятирічної війни, у якій політична і релігійна відданість покликані підживлювати тривалі й часом дикі конфлікти усередині і за межами національних кордонів. Своєю поведінкою в Україні і в інших країнах Росія кинула виклик тому, що було здебільшого європейським порядком і на чому було засновано і правовий принцип, згідно з яким території не можуть бути здобуті за допомогою військової сили.

Азія, у свою чергу, залишається здебільшого в стані миру. Але це хисткий мир, той, який може бути зруйновано в будь-який момент, у зв’язку з великою кількістю невирішених територіальних претензій, зростання націоналізму і недостатністю доволі міцних двосторонніх або регіональних дипломатичних угод, аби запобігти або стримати зіткнення. Тим часом глобальні зусилля з уповільнення зміни клімату, стимулювання торгівлі, встановлення нових правил для цифрової епохи і запобігання або утримання спалаху інфекційних захворювань є недостатніми.

Деякі з причин, чому це відбувається, відображають фундаментальні зміни у світі, зокрема поширення влади дедалі більшого числа держав і недержавних суб’єктів, починаючи від терористичних організацій і ополченських формувань та неурядових організацій. Управління викидами парникових газів і глобальними потоками наркотиків, зброї, терористами і патогенами не буде легким завданням навіть за найсприятливіших обставин; це буде важче зробити через відсутність консенсусу щодо того, що робити, і відсутність волі до дії, навіть якщо існує угода.

Інші причини зростання світового безладу пов’язані із США. Війна в Іраку 2003 року посилила напруженість між сунітами і шиїтами і віддалила критичний бар’єр для іранських амбіцій. Зовсім недавно в США закликали до зміни режиму в Сирії, але потім зробили зовсім небагато, щоб привести його, навіть після того, як урядові війська, ігноруючи американські попередження, неодноразово застосовували хімічну зброю. Те, що з’явилось у регіоні, був вакуум, заповнюваний Ісламською державою. В Азії, США сформулювали нову політику підвищеної залученості (так званий стратегічний «стрижень» у регіоні), але потім мало зробили, щоб зробити це реальністю.

Наслідком цих та інших епізодів стала поява доволі поширеного сумніву про достовірність і надійність США. У результаті дедалі більша кількість урядів та інших почали діяти самостійно.

Існують також місцеві пояснення зростання глобальної нестабільності. Близький Схід страждає від надто великої нетерпимості і дуже малої згоди, будь то кордони між владою і суспільством чи роль релігії в них. Тим часом країни в/і довкола регіону роблять небагато для того, щоб запобігти зростанню екстремізму, або щодо того, як боротися з ним у разі, коли десь він виникає.

Росія за Володимира Путіна, схоже, вирішила використовувати залякування і силу, щоб відновити втрачені частини своєї імперії. Європі дедалі більше бракує засобів і мислення, щоб відігравати значну глобальну роль. Дуже багато азіатських урядів терплять або заохочують націоналізм швидше, ніж підготовку свого населення до важких, але необхідних компромісів із сусідами.

Це не ствердження того, що на нас чекає нове Середньовіччя. Взаємозалежність діє, як гальмо, над тим, що можуть зробити уряди, не нашкодивши собі. Світова економіка дещо відновилася після свого крайнього занепаду шість років тому. Європа в основній частині стабільна, як і Латинська Америка, і частка африканських країн, що збільшується.

Існує також можливість протистояти новим заворушенням. Міжнародні переговори можуть принести результат, який дасть Ірану обмежену можливість володіння ядерною зброєю, щоб його сусіди не відчували необхідності цьому завадити або розвивати таку зброю самостійно. Кроки можуть бути прийняті, щоб ослабити «Ісламську державу» у військовому плані, зменшити потоки новобранців і доларів для них і зміцнити деякі з їх потенційних мішеней. Санкції і зниження цін на нафту можуть привести Росію до прийняття компромісу щодо України. Азіатські уряди, як і раніше, можуть віддати свій вибір регіональним угодам, які підтримають мир.

Але те, що може бути досягнуто, ймовірно, буде обмежено внутрішньою політикою країн, відсутністю міжнародного консенсусу й ослабленням американського впливу, який жодна інша країна не здатна замінити і мало хто навіть готовий підтримати у просуванні порядку. Результатом є світ без миру, менш процвітаючий і менш майстерний у вирішенні проблем, із якими стикається, чим це було в епоху після закінчення холодної війни.

Проект Синдикат спеціально для «Дня»

Ричард ХААС — президент Ради з міжнародних відносин, у 2001—2003 рр. керував Відділом політичного планування Держдепартаменту США.