Киргизький характер революції

Новий президент Киргизької республіки Курманбек Бакієв, який прийшов до влади на хвилі березневої революції, проти люстрації. Країна відчуває дефіцит досвідчених кадрів у сфері державного управління, тому Бакієв вимушений багато в чому спиратися на чиновників, які ще вчора активно підтримували режим Аскара Акаєва. Проте в уряді країни є частина людей, імена яких незмінно асоціюються з киргизькою революцією. Єдина жінка серед них — виконувач обов’язків міністра закордонних справ Роза Отунбаєва. Кадровий дипломат із великим досвідом успішного ведення політичних переговорiв, Роза Ісаківна є найяскравішим представником киргизької інтелігенції. На пропозицію щодо інтерв’ю для українських читачів виконувач обов’язків міністра відгукнулася одразу ж. Кабінет Отунбаєвої по-діловому «сухий», проте співрозмовниця викликає прихильність до себе відкритою та м’якою усмішкою.

— Чи зміниться після президентських виборів зовнішньополітичний курс країни?

— Уже після 24 березня ми виступили із заявою про те, яку проводитимемо зовнішню політику. Власне, наша перемога відбулася 24 березня, і ми тоді вже визначилися із зовнішньополітичними пріоритетами. Я об’їздила всі наші сусідні країни. Побувала в Росії, у Сполучених Штатах Америки і дала недвозначно зрозуміти, що наші найближчі сусіди (Росія, Китай, кілька інших країн у східній півкулі), а також західні держави (насамперед США) будуть нашими найближчими партнерами. Безумовно, серед них є наші стратегічні союзники та партнери, це наші сусіди: Казахстан, Узбекистан і в тому числі Росія.

— Якою бачить роль Киргизстану нове керівництво країни в Шанхайській організації співпраці (ШОС), куди входять, крім вашої країни, Казахстан, Китай, Росія, Таджикистан і Узбекистан?

— Ми — держава-член цієї організації. Стояли біля витоків її створення. Власне, організація народилася в 1996 році, коли ми всі — країни, що межують із Китаєм, — підписали Договір про кордон. Початкова ідея організації полягала у створенні добросусідських відносин із КНР. Наступного року ШОС відзначатиме своє 10-річчя. У нас багато ентузіазму з приводу перспектив цієї організації.

— Чи приєднався Киргизстан до «Концепції боротьби з тероризмом, екстремізмом і сепаратизмом», нещодавно підписаної в рамках ШОС?

— Безумовно. Ці документи були відпрацьовані на нараді міністрів закордонних справ. Через місяць вони лягли на столи президентів, і ось 5 липня нинішнього року президенти їх підписали.

— Критики зазначають, що ці домовленості дозволяють керівництву країн-учасниць ефективніше боротися з політичною опозицією всередині кожної країни, представляючи її діяльність терористичною. Ваша оцінка?

— Ви знаєте, ми, очевидно, проходимо дуже непросту фазу свого розвитку, коли, в цьому випадку, в Киргизстані відбулася народна революція. Вона здійснилася — і ми завжди це говоритимемо, ми не маємо наміру маскуватися, ми не маємо наміру відступати у визначенні того, що сталося. Це з’явилося якимсь вододілом, тепер багато понять отримують ширше, іноді інше трактування. Ми справді підписали «Концепцію боротьби з тероризмом, екстремізмом і сепаратизмом», власне з тими трьома бідами, проти яких ми боремося в цьому регіоні. Підписання цього документа не означає, що ми сліпо придушуватимемо ті чи інші рухи всередині країни. З іншого боку, думаю, що в усіх країн існує своєрідна політкоректність, і я не думаю, що ми станемо розсадником, штаб-квартирою для опозиційних сил тієї або іншої країни-учасниці ШОС. У нас, звичайно ж, найліберальніший режим був, є і ми його розвиватиме саме в такому дусі. Ми всі перебуваємо вже на іншій сходинці розвитку. Ми вийшли з вами з тоталітарного ладу, коли взагалі не знали, що таке опозиція. Потім опозиція почала формуватися в такому чортополосi, що, може, правлячі режими й не помітили, що вона стане впливовим чинником у розвитку внутрішньополітичної ситуації. Наприклад, із нами Аскар Акаєв до останньої хвилини не хотів сідати за стіл переговорів, він так і не сів. Йому сім’я продиктувала, щоб у жодному разі не йшов на переговори з опозицією. Зараз ми вчимося один в одного, як бути з опозицією. На пострадянському просторі Росія залишається притулком для багатьох політиків, яких уже свій народ не терпить. Наш колишній президент також перебуває в Москві. Але ми вважаємо, що Акаєв звідти не вестиме жодної політичної діяльності проти нашої країни. Будучи в опозиції, я зустрічалася в Москві з депутатами Держдуми, з представниками неурядових організацій, розповідала про ситуацію в Киргизстані. Я зверталася до них: «Будь ласка, можете не втручатися в наші справи? Будь ласка, можна взагалі більше не підтримувати колишні режими, що помирають?». І я вам скажу, це чудово спрацювало. Не хочу сказати, що я відіграла чарівну роль. Але такі месиджі весь час прямували в бік Росії. У кінцевому результаті Росія ніяк не втручалася в те, що в нас відбувалося. Мушу сказати, що й наші сусіди жодним чином не втручалися, хоча, здавалося б, усі були брати-нерозлийвода, як подивишся на ці фотографії, де всі присягалися у вічній дружбі. Але є суверенність розвитку, політична коректність розвитку, її дотримуються.

— Які, на ваш погляд, загрози національній безпеці Киргизької республіки на нинішньому етапі?

— Найсерйозніші загрози — на поверхні. Із зовнішніх загроз насамперед залишається наркотрафик, різні терористичні наміри. Хоча існування з 2001 року американської військової бази поклало край тим вилазкам, які мали місце наприкінці 90-х років. Крім того, викликом є досі неоформлені кордони з Узбекистаном і Таджикистаном. З Узбекистаном ми окреслили майже всю лінію державного кордону, і після того, як ми дійдемо спільної думки, почнемо делімітацію та демаркацію. Це припинить ті непорозуміння, які мали місце раніше. Крім того, є регіональні загрози. Ось Ферганська долина — серйозний предмет заклопотаності всього регіону та всього світу. З цього приводу я днями зустрічалася з Міжнародною кризовою групою. У Ферганській долині — дефіцит води, дефіцит сільськогосподарської землі, велика кількість працездатних, але безробітних жителів, економічне неблагополуччя, висока народжуваність — усе це разом, звичайно ж, створює соціальну небезпеку. Якщо ці процеси не будуть керовані, якщо хтось туди кине палаюче «поліно» — з цим буде важко впоратися. Ситуація з біженцями з Узбекистану, з андижанського регіону — цьому яскраве свідчення. Нарешті, є внутрішні виклики. Ми прийшли до влади після вельми довгого розкладу державної машини. Здавалося б, в 90-х ми почали настроювати механізми в рамках тіла маленької держави на новий лад. Але з самого початку тіло було інфіковане такою важкою хворобою, як корупція, кумівство, чистої води непотизм в управлінні державою. Ця хвороба з’їдала худе тіло країни. Люди не витримували такого життя, вони масово виїжджали по хліб насущний за кордон. Ми вирішили покласти цьому край. Країна ніколи не була в такому поганому стані, як сьогодні. Вона багато в чому деморалізована… Структури влади лише зараз доводиться до пуття налагоджувати. Для інтеграції всієї країни, і півночі, і півдня, всієї разом, для єдності політичного істеблішменту знадобиться час. Це виклик, і ми повинні з ним впоратися, бо той мандат, який Бакієв зараз отримав, висока довіра народу — це аванс з надією, що така робота буде зроблена. Якщо її не зроблять, якщо люди не відчують у перші роки відчутних змін, то далі буде значно важче. У нас ще багато ентузіазму, ми сповнені рішучості працювати. Інші, ті, хто сьогодні йде в опозицію, — це ті, хто недобрав, ті, хто недопив, ті, хто недоклав у кишені. Ці люди точитимуть це дерево для того, щоб знову повернутися до тих самих годівниць, на ті самі місця.

— Ви були одним із лідерів революційних змін. Чому не балотувалися на посаду президента?

— 11 березня наша команда організувала Координаційну раду, що об’єднала кілька різних блоків перед початком революції. Я бачила, що більшість учасників вибір уже зробила. Мій блок складався переважно з депутатів, які на той час були на боях за свої мандати, у нас не було єдиного кулака, щоб вести таку роботу в масштабах республіки. Вони на своїх грядках боролися за депутатство. Водночас Національний рух Киргизстану, який очолював Курманбек Салієвич Бакієв, діяв скоординовано. Я приєдналася до них, щоб довести роботу до кінця. Я бачила, що лідер є. Та диспозиція, яку Кулов представляв на початку, вже була не зовсім конструктивна. (Генерал міліції Фелікс Кулов наполягав на силовому придушенні контрреволюції. Був одним із найсильніших кандидатів на посаду президента, згодом зняв свою кандидатуру на користь К. Бакієва в обмін на обіцянку посади прем’єр-міністра. — Авт.). Це був найкращий варіант компромісу для перемоги на тому етапі.

— Як ви ставитеся до версії про те, що останні три революції на пострадянському просторі — у Грузії, Україні та Киргизстані — інспіровані ззовні, зокрема Сполученими Штатами?

— Напевно, час розставить усе на свої місця. Об’єктивно, ми маємо справу з тим, що будь-які зміни стали можливі внаслідок народного волевиявлення. Якщо ми всі оголосили, що ми — демократичні країни, — це означає, що народ сам голосує, сам вирішує, чи делегувати владу парламенту або президенту. У цьому суть демократії. Випробування було в тому, чи спрацює цей механізм, чи перестрибне кінь цей вал, чи виявиться нездатним подолати бар’єр. Вибори виявилися таким конем випробувань. Ми всі пройшли вибори — Грузія, Україна, Киргизстан… Тепер усі здригатимуться перед будь-якими виборами. І, звичайно ж, є другий чинник — глобалізація. Натхнення, коли бачиш успіхи інших. Де ви, а де ми? Далеко ми знаходимося. А Грузія де? Боже мій! Ніяк не долетиш до Тбілісі. Я працювала там. То через Москву летиш, то через Баку, то ще якось. Немає прямої дороги! І якби не СНД… Ось усі так скептично ставляться до СНД, а в мене є теплі почуття до Співдружності. А де ще зустрічатися з цими країнами? Не зводять нас уже дороги, розумієте? Ми всі з вами в різних клубах вже перебуваємо. І з Україною, і з Грузією у нас дедалі менше спільного. Але нас об’єднала динаміка пострадянського розвитку. Ми з вами потрапили на однакові труднощі в політиці й економіці, вони характерні для інших країн… За свою країну я вам можу сказати, що все, що сталося в Киргизстані протягом березня, — це результат виключно нашого внутрішнього розвитку. У кожне село, до кожного з двох із половиною мільйонів громадян неможливо приставити по іноземцю. Народ піднявся своїм духом. Що стосується іноземців, не сперечатимусь. За останні 10 років тут дуже багато було зроблено, вкладено в демократизацію суспільства в Киргизстані. Це було посіяне на добротний ґрунт. У нас була свобода слова. Безумовно, з утисками, але була. Я постала перед судом за те, що збирала демонстрації, мітинги. У нас закривали газети, журналістів багато разів били, але ми йшли через ці терни. У результаті лібералізація набула автентичного, киргизького характеру. Суспільство вже не могло без цього. Так, Захід робив свій внесок: п’ять тисяч неурядових організацій, сотні газет по всій республіці — вони багато в чому створені за рахунок досвіду, традицій і фінансової допомоги Заходу. Але стосовно самого процесу революції, то я тут непохитна — це був наш власний розвиток. Ми не отримували жодної допомоги від Заходу. Усі від нас відхрестилися. Відверто кажучи, мені було дуже образливо за це. Я знала, що таку допомогу надали в Грузії, я знала, що певну допомогу надали в Україні, а нас… У наших спецслужб уже була інформація, що люди з прізвищами, що закінчувалися на «дзе» і «швілі», «ко» і «юк» уже не могли спокійно прилетіти до аеропорту міста Бішкек. Уже ставилися б із підозрою. Урядові газети не соромилися публікувати прізвища тих людей, які нібито прилітали до Києва навчати революційній діяльності: мовляв, боронь Боже, ці негідники до нас долетять... Тривала нахабна пропаганда проти подібних людей. Наприклад, «Пора» у нас вважалася проклятим словом. Я не кажу вже про «Кмару»... Такі організації, як Фонд Сороса, Інтерньюз, NDI, Республіканський інститут були вимушені пояснювати, мовляв, «ми не маємо нічого спільного з опозицією, не зустрічалися, не знаємо їх» тощо. І ми, звичайно, також нічого не мали з ними спільного, якщо з нами ніхто не хотів мати справи. Ми самі все зробили. Ви знаєте, нас підняв дух народу. Він був настільки могутній, настільки непереможний, що нам ніхто не був потрібен. Я, наприклад, багато і своїх грошей витратила на те, щоб друкувати листівки, викупити якісь зайві наклади газет, літати на південь країни. Я відчувала, що це потрібно, ми мали перемогти, і ми перемогли.

— До якої країни готуєте перший державний візит нового президента?

— Зараз літо, не знаю… Напевно, я думаю, візит буде до Росії. Ви мене захопили зненацька цим питанням, я тепер повинна думати про це. Думатиму. Напевно, до Росії. Усе-таки в нас стратегічний союзник і партнер — Росія. Можливо, до Казахстану.

— Із якими словами ви б звернулися до українців?

— Я б хотіла, щоб ми дивилися одне на одного в цьому нелегкому досвіді постреволюційного розвитку. Ми уважно відстежуємо події в Україні. Ви йдете десь на рік з випередженням. Хотілося б вчитися не на помилках, але однаково наступаєш на ті ж шипи. Я думаю, ми особливо зараз потрібні одне одному, бо є дуже багато важливого та корисного, чому ми могли б одне одного навчити.