Не мій Петербург
Мені соромно за моє місто Петербург. Мені огидні урядовці, які не задоволені якістю і моральним обличчям своїх громадян. Мене нудить від ухвалення безглуздих законів про «тишу» і переслідування пакетів молока за пропаганду гомосексуалізму. Від брошур, де людей представлено в образі грабель і мітел, та й багато чого іншого. Це більше не моє місто, а щось інше. Дрімуче й безглузде!
Зрозуміло, що про Петербург не можна говорити окремо, але так виходить, що саме частина пітерських начальників у модних піджачках і з патологічними обличчями стали символом хвилі агресивного неуцтва, яке насувається на країну, за якою завжди приходить пітьма. Чомусь нам здається, що вершники апокаліпсису мають бути персонажами, схожими на негативних героїв із голлівудських фільмів. Харизматичними й сильними. Ні. Це просто не чужі твітерові кар’єристи. Нічого примітного. Жодних тобі страшних чорних уніформ, а просто костюм, краватка, депутатський значок і погане знання історії.
Смішно лишень: як у дворах смітник не прибирали, так і не прибирають. Хоча, напевно, і це можна оголосити змовою. Можливо, навіть винна зарубіжна співачка Мадонна, сучасне мистецтво, просто мистецтво і банкір Лебедєв, ще варто було б викликати до прокуратури письменника Набокова, але він уже помер. Хоча не маю сумніву, що не всім пітерським начальникам і свідомо налаштованим громадянам, які тепер строчать доноси, це відомо.
Лишень шкода, що таким став тепер саме Петербург. Немовби не було всієї довгої та болісної історії. Все якось забулося. Часто чомусь згадую прекрасні вірші, які написав поет Іванов. Не знаю, чого!
«Все чаще эти объявленья:
Однополчане и семья
Вновь выражают сожаленья...
«Сегодня ты, а завтра я!»
Ми вымираем по порядку —
Кто поутру, кто вечерком —
И на кладбищенскую грядку
Ложимся ровненько, рядком.
Невероятно до смешного:
Был целый свет — и нет его.
Вдруг — ни похода ледяного,
Ни капитана Иванова,
Ну абсолютно ничего!»
21 жовтня 2012, Эхо Москвы
